- Се добра справа,кричав Андрiй.Робив, пане добродзею, на сахарнi дванадцять лiт - не чужа ж вона була, а твого тестя - тепер у тебе руку при машинi скалiчив, а ти мене викидаєш, як щось непотрiбне…
Толi ходила Маланка. Просила, благала - не помоглося. I так, кажуть, великi втрати: за лiкарню платили, п'ять рублiв дали, а скiльки мороки…
- От i маєш, Андрiйку, гуральню! - шипiла Маланка, зганяючи злiсть.
- Мамо… що я вам скажу..
- А що там, Гафiйко?
Гафiйка нерiшуче мовчала.
- Та кажи вже, кажи…
- Пiду я в найми.
Маланка пiдняла руки. Вона знов за своє!
Всi її сердять, дратують, хоч забирайся з свiта.
- Ви не журiться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти - куди їм? А настане зима…
- Мовчи! Чого ти вчепилась душi моєї! Я вже й так стала неначе тiнь.
Гафiйка замовкла. Їй було досадно. Мати хлипа, а хто зна чого.
Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
Гафiйка подумала вголос:
- Якраз Пiдпара шукає дiвки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно i розпливлося, як завжди.
А Андрiй лютував. Голос став в нього ще бiльше пискливий, жiночий. Коли вiн сердивсь, краска заливала йому лице, вiд чого вуси бiлiли, наче молочнi.
- Багачi! фабриканти! зробили з мене калiку, а тодi i нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрiбний.
Кожному стрiчному Андрiй тицяв скалiчену руку.
- Ось подивiться, що з мене зробили. Дванадцять лiт сотали жили, дванадцять лiт паслися мною… То така має бути правда на свiтi? А, сто сот крот…
Андрiй вiд Хоми перейняв лайку. Вiн нахвалявся:
- Це їм так не минеться, чужа кривда вилiзе боком.
Нахвалки тi дiйшли до пана, i вiн перестав посилати Андрiя на пошту. Тепер на пошту ходив вже iнший.
- Що ти зробиш йому, гладкому?-думав Андрiй.- У кого сила, у того й правда. Ми як худоба в пана. Та де! Вiн худобу пожалує швидше, бо оддав грошi за неї. Правду казав той Гуща…
Гафiйка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про Гущу…
Про найми не було бiльше розмови, проте нишком всi знали, що доведеться Гафiйцi служити. Маланка була недужа, осунулась зразу i не щодня виходила з хати. Гафiйка ходила на роботу сама. Давня бiда знов повернулась. Гiрко було Маланцi.
От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер оддай мiж люди на поневiряння.
Бона знала, що значить служити. Це добре знали її спрацьованi руки, її душа, заглушена в наймах, як бур'янами квiтка.
Одно тiльки потiшало Маланку: ось-ось не видко - будуть дiлити землю. Тодi Гафiйка покине службу i знов поверне додому.
А як прийшлося одводить до Пiдпари Гафiйку, Маланка була мов з хреста знята. Кланялась i прохала, щоб не робили кривди дитинi.
У Пiдпари Гафiйку ждала цiлоденна робота. Хазяйка була слаба, немiчна жiнка, що все стогнала i ледве човгала по помостi шкарбунами на босу ногу. Уся хатня робота припала Гафiйцi, а найбiльше мороки завдавали їй свинi. Кабани лежали по сажах, а кнурцi, льохи i поросята рили подвiр'я. Вранцi, поки Гафiйка готувала їм їжу, все це вищало, кувiкало, хрюкало i товкло мордами в дверi. А над головою докучливо стогнала хазяйка, рипiв її голос i човгали шкарбуни по помостi. Гафiйка рада була, що попадала нарештi мiж свинi. Свинячий гурт, уїдливий i пажерливий, зразу накидався на неї, рвав з рук, глушив її криком i мало не валив з нiг. Вона не могла дати собi ради i тiльки дивилась, як свинi перекидали пiйло, мiсили ногами їжу та гидили. Сажовi поводились краще. Чистi, важкi, вони не хотiли турбувати свiй зад i ставали лиш на переднi ноги. Їх треба було прохати їсти. Вони не хотiли. Жмурили соннi маленькi очi, здiймали вгору чистi кругленькi рийки i так нiжно стогнали: ох! о-ох!.. наче хазяйка. Гафiйка чухала їм животи, такi рожевi, повнi; тодi вони одставляли ще задню ногу, а закуцьорблений хвостик, наче живий калачик, весь час тремтiв… Ох!.. о-ох!..
Сюди любив заходить i сам Пiдпара. Коли його висока постать з'являлась у дверях, а на сажi падала тiнь, Гафiйка здригалась. Вона боялась Пiдпари. Вiй був неласкавий, суворий; вiчна турбота ховалась у нього пiд волохатi брови, блищала срiблом в чорних волоссях. Вiн штурхав цiпком кабанiв, здiймав їх на ноги i мацав хребти. Не дивлячись на Гафiйку, говорив до неї суворо:
- Гляди менi, дiвко, щоб чисто ходила бiля свиней. Божа тварина любить, щоб дбали за неї.
Опрiч Гафiйки, було ще два наймити. Пiдпара варив з челядi воду. Йому все було мало роботи. Вiн сам робив за двох. Коли наймити їли, голоднi, багато, вiн бурчав жiнцi: "як їсть, то впрiє, а як робить, то змерзне… Стук-грюк, аби з рук…" Коли ж страва була недобра i наймит клав ложку, Пiдпара сердивсь: "злиднi! що воно їло удома? Юшку з картоплi".
Гафiйцi здавалось, що то вiн про неї говорить. Особливо Пiдпара ненавидiв бiдних. Зсував густi брови i з презирством цiдив крiзь зуби: "голота! що воно має… Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазiхає".
Хоч те було добре, що хазяїн рiдко сидiв у хатi. Вiн вiчно був в полi, на сiножатi, в клунi, бiля свиней. Скрiзь од високої постатi падала тiнь - i там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидше.
Часом, в недiлю, Пiдпара здiймав з жердки жупан i надягав на себе широкий пояс.
По вiдходi Пiдпари хазяйка млiла, наче вмирала:
- Пiшов на сход… ох, ох… щось колить у грудях… Мого люди слухають дуже… що скаже, так вже й буде.., Страх - поважають. Хотiли за старшину обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока… Ох, моє лишенько… ох!..
Але щось воно було так, та не так.
Пiдпара повертався сердитий.
- Чорт його знає, що сталось з народом,жалiвся жiнцi.Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи… така розпуста. Вже менi тi верховоди… Голота! тьху!..
Пiд бровами у нього лягала тiнь.
Часом збирались гостi. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сiльський, якого дражнили "вовчком", i тесть Пiдпари, Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiтрi, а Гафiйка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечi кожух i теж приставала до гурту.
Вони їли i мiркували, де що вигоднiше продати, хто скiльки чого зiбрав, хто кого й як пiддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всi кришки у жменю та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Вiн неспокiйно клiпав очима, вiчно смiявся i повертав на всi боки широкий вид з густим ластовинням. Вiн завжди на слизьке зводив спокiйну розмову.
- От скоро почне голота землю дiлити… Ха-ха! Пащо багатим стiльки землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"… Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Тридцять? От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..
Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити. Вiн вже моргав до Гаврила.
- А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже старi, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.
- Атож! Що громадi, те й бабi,посмiхався криво Гаврило.Ше доведеться на старiсть за снiп заробляти.
- Ой-ой! Ще й як! Хiба забули вже жати?
Пiдпара сердивсь.
Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i упруга не дасть. Що дiди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i всяким неробам зась.
- Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б грiха!
Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала.
- Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мiй милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш…
- Буде й така… нащо грошi втрачати…
"Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки живий", - хитала головою Гафiйка.
По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру.
Гафiйцi робилось страшно.
Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi мiшком i ходить селом. Згинається i розгинається, як складаний ножик.
- Чули, пан не хоче набавить цiну…
- Звiдки ти знаєш?
- Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.
- Що ж пан?
- Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть.