I не кiнчає. Вiн наче бачить - громадять сiно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покiс носом. "Добре сiнце, прошу пана?" - Як золото чисте,.. - -Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, - i позирає на небо. Заклав руки в кишенi, штани на йому чорнi, а куртка бiла - i знов зацибав по луцi, як чорногуз.
А смiх танцює в грудях.
Хома лiниво засуває руку в кишеню i не виймає.
Ще встигне.
Вiтер шумить помiж стогами, п'яний од духу сiна, хмари лягають в покоси, нiч - наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боцi. - Сей рiк бiльше маємо сiна. - "Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати".
- Стане й продати, - говорить до себе Хома.
Вiн обережно насмикав сiна i потрусив. Потому вийняв з кишенi сiрник.
Вiтер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долонi й задивився, як пелюстками троянди зарожевiли у нього руки.
Сiно не хоче горiти. Трiщить i скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сiно починає горiти.
Тодi дiловито, спокiйно Хома вiдходить далi, пiд другий стiг.
Блимне на мить блищаком i знову згине у пiтьмi.
Скiнчив нарештi.
Тепер вiн хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долонi й чекає.
Скирти чорнiють виразно, навiть заплющивши очi, Хома їх бачить. Коли ж розплющує очi, стоги вже не тi: вкрились димами, i такi легкi, рухливi.
Дрiбнi вогнi починають гратись пiд ними, як дiти в червоних спiдничках. Вони скачуть по боках i лiзуть нагору, а чорна маса то гнеться пiд ними, то виросте раптом, наче намагається знятись i полетiти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокiй ллється по його жилах, тiльки глибоко десь, на самому сподi у грудях, хробачком корчиться смiх.
Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила i пориває з собою вогонь. Це вже не дiти в червоних спiдничках, а щось велике, завзяте, як звiр, що намагається скинути з грудей вагу. Простягає спiдсподу руки з синiми жилами, душить i пiдгортає пiд себе, наче ведмiдь. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.
Стоги вже в'януть, осiдають, а вiн все пирска зiрками, як слиною кiт, все диха синiм вогнем, хлюпає полум'ям в берег чорної ночi.
Хома смiється. Смiшок добувсь йому з горла i покотився по зморшках обличчя, а вiд того Хомi легше на серцi. Прийшов вогонь i наче випiк у грудях болюче мiсце.
Вогонь!
Червоний, веселий, чистий.
Ще недавно лежав вiн у темнiй коробцi, холодний i непомiтний, наче Хома на свiтi, а тепер мститься за людську кривду.
Гори, гори…
Каламутнi Хоминi очi теж мечуть iскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили, - сiно, хлiб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем…
Бо воно грiшне… Все грiшне на проклятiй землi… Все грiшне, тiльки вогонь святий. Аякже. Сам бог у гнiву кида вогонь на землю.
Ти збираєш своє добро з людського поту та слiз, з людської кривди, поганиш землю, а вогонь впав - i де те все? Шукай у хмарi, порпайся в попелi… Ха-ха!..
Лиха радiсть наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зiлляти регiт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже з вогнем - i здається, що коли встане або перестане дивитись, стоги погаснуть i не будуть горiти.
Стоги нарештi скорились. Покiрнi, тихi, вони рiвно палають, як свiчi у церквi. Хмари рожевiють на небi, а далечiнь трiпа чорними крилами наче кажан.
На осяяне поле впали од копиць тiнi i полохливо тремтять. Навкруги тихо.
Сiно дотлiває поволi, i лиш часом бухне з трiском снiп iскор, або вiтер зiрве напiвзотлiлий вiхоть та розмече зiрками.
Раптом далекий гомiн долiтає до Хоми. Певно, бiжать рятувати. Хома осмiхається криво.
Бiжiть, поспiшайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спiймають? Нехай.
Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкидають землю позад себе копита.
Тодi Хома зводиться врештi. Розминає залежане тiло i лiниво, поволi, весь кострубатий I чорний, вiдходить у пiтьму.
Збирали пiзнi гречки, коли в селi несподiвано з'явився Гуща. Його не зразу впiзнали. Вiн обрiс бородою, став старший i наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Мiцно i довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очi. Навiть Андрiй вже був не той. Потрiпав по плечах, пiдморгнув хитро i засмiявся.
- Що, попосидiв?
Мовляв, знаєм, за що.
Якось iнакше, нiж перше, люди говорили слово "попосидiв в тюрмi, бiльше знає, нiж ми".
Його питали - як? що? Що чути про землю, що по свiтах говорять, i т. iнше. Вiн був бажаний гiсть.
Гафiйка почула про Марка вiд Пiдпари. Вiн сердито жалiвся: i так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
Гущу?
В Гафiйки спинилось серце. Чи добре почула?
Ледве дiждалась, як смеркне, i побiгла додому. Але по дорозi наткнулась на Гущу.
- Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподiвано й просто, немов тiльки вчора розстались.
Гафiйка смiялась дзвiнким, уриваним смiхом, мов намисто низала - сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її станi. Борода лоскотала чоло.
- Дивiться, а вiн з бородою, як дiд…
Вони одiйшли попiд верби. Гафiйка була якась нова, прозора, старша
- Ти мене не забула?
- Нi, не забула.
- Ждала?
- Ждала.
- А тимчасом розкидала листочки?
Голос у нього тремтiв.
- Ти звiдки знаєш? Авжеж пiдкидала. Знаєш, Марку, не тi тепер люди, що перше. I в нас була заба-стовка.
- Ов!
Гафiйка страшенно горда.
- Аякже. Багачi так налякались, так налякались. Мiй хазяїн ходив, як нiч, навiть їсти покинув. Покладе ложку - не можу, каже. I все боїться.
- А батьковi твомiу i досi досадно, що я не в Сибiрi?
Гафiйка вся стрепенулась.
- Де там! Як сталось з татом нещастя - змiнилися зовсiм. "Правду, кажуть, говорив Гуща"… Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде…
- Кому се нам?
Тодi Гафiйка розказала Марковi, як вони цiлу зиму збирались, як Прокiп приносив з мiста книжки i листочки, скiльки до них пристало народу. Навiть Прокопiв дядько, Панас. "Розкажiть, каже, про тих демократiв"…
Гафiйка розсипалась смiхом на згадку про дядька Панаса.
- Такий кумедний!..
Марко взяв її руку в свою.
- Хороша ти.
Гафiйка почервонiла, навiть поночi видко.
- Що - я…
Коло Гущi скоро скупчилась молодь. Вiн усе знає, сидiв у тюрмi. Од нього вперше почули, що села скрiзь гуртуються в спiлки. Довгими осiннiми вечорами велись безконечнi розмови та суперечки. З своїм невеликим гурточком вiн завiв новину - гуртову працю. Разом орали i молотили - i все виходило краще та швидше у них, нiж у людей. Якось само собою перевелась на селi п'яна парубоча сваволя, бiйки та нiчний галас. Тi, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навiть старi хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарiзка. Вiн певно знає. Марко смiявся. Нiхто з доброї волi землi не дасть. Як! не будуть землю дiлити? Що ж тодi буде? Що їм робити?
Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:
- Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння.
Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав:
- Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджiл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий i сiрий у своїй свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Вiн нiкому не вiрив.
- Хiба мужик знає?
Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.
Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укриє землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i жеврiють вiкна.