"Зруйнуймо засидженi гнiзда, як роблять iншi, викурiмо багачiв, щоб не наважились бiльше вертатись, тодi миру вiльнiше буде, тодi в нас буде земля…"
Панаса Кандзюбу кортiло. Вiн вже кiлька разiв крикнув: "Люди! Християни!", але його не пускали.
- Мовчи, заважаєш.
А вiн лiз вже на дерево, важкий у своїй свитi, як ведмежа, аж хрустiли галузки.
- Люди, християни!
- Хто там говорить?
- А хто його знає…
- Християни, ми довго терпiли. Воно правда, що пани товстобрюхi за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посiпаками всякими. Наче за звiром. Але потерпiмо ще трохи. Почекаймо великої милостi й справедливостi.
- Вiд кого?
- Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе i колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
- Нема терпцю! Урвався…
Панас iзлiз уже на землю й винувато обертався до сусiдiв.
- Хiба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…
- Знайшовсь мудрий, потерпiмо, каже.
- Цитьте, - нехай говорить, хто почав.
- Говори, Гуща.
Долом шумiло, наче бурчак у повiнь котив по рiчцi камiння i рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос i падав мiж люди,
- Вся земля наша, одвiку, бо кожна грудка, кожен упруг политi потом, погноєнi кров'ю трудящих. Одберiм землю, i тодi кожен трудящий матиме хлiба доволi для себе i для дiтей.
Ось слово: одберiм землю!..
Воно впало серед такої тишi, що чутно було, як мостилась по гнiздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одiбрать землю!
Цi два слова досi лежали на сподi кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийнятi звiдти, стали немов живим чимсь i говорили: ходiм за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одiбрати. Вогонь що вiзьме, то вже не оддасть. Ходiм i однiмем своє, неправдою взяте од нас i батькiв наших. Одберiмо хлiб свiй кривавий, для розкошiв одiрваний од голодного рота.
Груди так повно зiтхнули, аж лiс обiзвався.
Велике тiло розросталося наче, простувало застоянi ноги, затерплi руки. Почуло силу. I благовiстило у ньому, як дзвiн на великдень: "Буде земля,.. Однiмемо землю,.."
Ту саму землю, що, як мрiя далека, тiльки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку…
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
I не хотiлось розходитись iз лiсу, розривати на частки могутнє тiло…
Неспокiйно було в селi. З тої ночi, як сходились в лiсi i поклали забрати панову землю, минув цiлий тиждень, але люди вагались. Всi напружено ждали, а чого саме - нiхто добре не знав. Однi одно говорили, а другi друге - i з тих розмов сплiталась сiтка, в якiй нi кiнця, нi початку. Бастувала чагунка, бастували робочi, скрiзь було глухо, каламутне, самотньо якось, i тiльки граки чорним ланцюгом крил в'язали з свiтом село.
Щось дiялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звiдки прийде, де впаде i що зачепить - незвiсно. Важко, тривожно дихалось всiм у тi похмурi днi, i неспокiйно минали довгi осiннi ночi. Якби хто крикнув на пробi, бовкнув несподiвано дзвiн або розрiзав густе повiтря пострiл рушницi, люди вибiгли б з хати та кинулись ослiп однi на одних.
Гафiйка не могла спати по ночах. Як тiльки смеркало, Пiдпара засував дверi у сiнях, пробував довго, чи добре замкненi, i перше, нiж облягатись, здiймав рушницю, мостив бiля себе сокиру. Гасилося свiтло, але Гафiйка знала, що хазяїн не спить. Чула, як вiн неспокiйно ворушився на лавi, важко сопIв, сiдав i наслухав. Потому знову вкладався i лежав причаївшись, але раптом зривався i шарив по долiвцi рукою, поки не знаходив сокири. Тодi ставало знов тихо, пiд лавками пищали мишi, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шарудiли у миснику. Але Пiдпара не спав, Гафiйцi здавалось, що вона бачить його розплющенi очi, втупленi в пiтьму.
Нарештi, Пiдпара вставав i виходив. В Гафiйки калатало серце, i в такт його перебоям гупали Пiдпа-ринi ноги коло стодоли, бiля стiжкiв або пiд стiнами хати.
Часом хазяїн вибирався на нiч на поле, пiд клунi. Тодi знов хазяйка товклася цiлiсiньку нiч, боялась, стогнала, охала i човгала шкарбунами од вiкна до вiкна.
З наймитами Пiдпара поводився краще, не лаявсь, не пiдганяв, як перше, але в спину їм завжди дивилось пiдзорливе око, або пiд час розмови зненацька вставала за ними важка, як дзвiниця, постать Пiдпари i кидала тiнь.
Гафiйцi часами ставало так важко, що вона прохалась на нiч додому.
Маланка облягалась нерано. Андрiй вiчно був десь на людях i повертався пiзно, а Маланка весь вечiр снувала мрiї. Щось буде. Прийде щось гарне i перемiнить життя. Щось станеться раптом не сьогоднi, то завтра. Їй не хотiлось нiчого робити i, склавши руки, як у недiлю, вона гаптувала словами хитрi мережки. З Гафiйкою вдвох вони ставали на порозi у сiнях i довго дивились, як свiтяться вiкна скрiзь по селi. Там, в кожнiй хатi, чогось чекають, готовi, як сухий трусок, що жде пiдпалу. У кожнiй хатi цвiте надiя, ростуть сподiвання.
I певно, нiколи ще стiльки не сходило свiтла, як у сi довгi, тривожнi осiннi ночi.
Вiтер скакав з розгону, рвав голоси i дим, а блiде сонце, показавшись на мить, висипало з-за хмар на землю своє останнє багатство.
Гафiйка ловила хустя, що розметав вiтер по дворi, як стадо бiлих гусей. Хазяйська сорочка надулась, котилася кругла, мов вагiтна жiнка, рукавами ловлячи землю. Вiтер свистiв Гафiйцi у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.
Нi, таки кличуть. Вона озирнулась.
Од ворiт махав на неї Прокiп.
- Чого ти?
Вона не чула.
- Що там таке?
- Неси твiй прапор.
За ворiтьми було повно народу. Тут i Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, i дiти, що скакали пiд плотом, як горобцi.
- Швидше винось?
Що сталось?
Гафiйка метнулась до хати.
Кiлька рук простяглись до Гафiйки, але Прокiп взяв сам.
Вiн в'язав вже червону китайку до держака.
Народ нетерпляче гудiв. Таки дiждались. Прийшов манiфест.
Пiдпара стояв на хатнiм порозi, чорний, як тiнь, пiдпер плечима одвiрок i мовчки дивився.
Нарештi прапор пiдняли. Червона китайка залопотiла на вiтрi i заскакали на нiй слова, наче живi.
Земля i воля!
Всi зняли догори очi i щось пройшло по юрбi, немов зiтхання.
I рушили далi. Гафiйка забула за своє хустя. Бона йшла в юрмi, наче у снi. Щось сталось. Сподiване, правда, бажане, але неясне. Якийсь манiфест.
Бiля неї був Прокiп, i їй здавалося, що вiн одразу вирiс. Його великi запрацьованi руки спокiйно лежали на держаку, ноги ступали твердо.
З сiрого гомону виривались окремi слова.
- Хвалити бога, дiждались люди…
- Всiм буде, всiм стане, - дзвенiла Маланка. Вiтер рвав тi слова i кидав назад:
- Всiм стане, наша земля…
- Тепер, пане добродзею, одiллються вовковi овечi сльози.
На червонiм обличчi Андрiя молочнi вуси сидiли, як два голуби.
Панас Кандзюба свiтився.
- Озуєм, Андрiю, пана у постоли!
- Аякже!..
Пiд плотами червонi дитячi ноги одкидали болото.
Дiти забiгали вперед i пискливо кричали:
- Земля i воля! Земля i воля!
Прапор мотався, наче вогонь на вiтрi…
З хат висипали люди. Вони здiймали шапки, хрестились i приставали. Стрiчнi завертали назад.
- На зборню! Там манiфест.
Дорога наллялась народом.
Було нове щось в людях. Глибокi очi горiли на сiрих обличчях, наче восковi свiчi по сутiнках в церквi. Гафiйцi здавалось, що ясна для неї кожна душа i кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепетi корогви, в тихому сумi осiннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну нiч палали восковi свiчi в руках i пливло аж пiд зорi "христос воскрес".
Раптом переднi спинились.
З-за вугла виплив другий потiк i перерiзав дорогу. I там теж червоний прапор був попереду. Прокiп високо пiдняв свою корогву.
- Земля i воля!
- Земля i воля! Будьте здоровi з святом.
- Будьте i ви…
Усi змiшались.
Маланка обiймала вже ковалиху.
- Кумочко, кумо…
Не могла говорити.
Вони цiлувались. Сухi Маланчинi руки тряслись на гладких ковалишиних боках.
- Слава боговi, слава..
Вiтер зiрвав в ковалихи з кiнчика носа сльозу.
Рушили далi. Тепер двi корогви, з'єднавшись, попливли разом. Вони хвилювали i вигинались, як окриленi вiтром вогнi.
Народ облiпив зборню так тiсно, що свити злились в одну суцiльну лаву i не було чим дихать. На рундуцi читав щось Гуща. Вiн вже втомився, захрип, але тi, що надiйшли, теж хтiли чути. Дальнi повитягали шиї, приклали долонi до вух. Переднi не хотiли нiкого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли i однi другим налягали грудьми на плечi.
- Що вiн читає? - воля, свобода, а де ж земля?
- Хiба не чуєш? Вiн тiльки про землю й читає.
Низьку Маланку зовсiм затерли. В теплi людського тiла, в випарах поту - їй зовсiм добре. Вона не слуха. Що там! I так вiдомо. Се вже всi знають, що землю оддали людям. Краще б, нiж тут стояти, пiти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як вiн крає незмiрянi ниви, одверта скибу, дiлить людей. Оце твоє, а це моє… Щоб порiвну всiм. Дивiться! Навiть Андрiй зняв перед миром скалiчену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра, непам'ятлива, тепер у неї немає серця проти Андрiя. Сама земля смiється до неї, подає голос. Он! як грає проти сонця рудою стернею.
Бiля зборнi зiбрався весь мир.
Село спустiло. Самотою повзли мiж хатами бруднi дороги, наче плазували чорнi гадюки, вiтер скуб солому по стрiхах, а на розритi городи спускались хмари ворон.
Якась баба, вилiзши з хати, трималась за стiни i сердито кричала в пустку:
- Де люди? Горить що? Га!
Нiхто не обiзвався до неї. Тiльки вiтер стукав дверима по покинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки помiж роями сухого листу.
Помалу народ вертався з зборнi.
Двоє iдуть.
- Чув? Свобода, воля, а яка воля?
- Хiба я не знаю? Бити панiв.
- Я розiбрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панiв. Котрий, значить, живе з людської працi.
Баби:
- Як будуть розбирати економiю в пана, я вiзьму тiльки руду корову.
- А менi коли б пару гусей на розплiд. Такi хорошi гуси…
- Буде що взяти. Не заберемо ми, вiзьмуть чужi, а пан таки ж наш…
- Звiсно. Не даваймо нiкому свого.
Парубки раптом сповнили вулицю спiвом.
Пiд хатами багатих вони спинялись, пiдiймали догори корогву i на весь голос гукали:
- Земля i воля!
Коли поховались, нехай хоч чують. Це їм, як перець собацi…
Гущу та Прокопа мало не розривали. - Як воно буде? Чи скоро дiлитимуть землю? А куплену землю - чи заберуть?
Марко хрипiв на всi боки, ледве встигав одповiсти, а Прокiп спокiйний, як завжди.
Маланка ловила його за поли.
- Прокопе, слухай мене… се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чуєш-но, Прокопе, щоб менi одрiзали ближче, там, де пшениця родить… Гляди, щоб не забув… Чуєш, Прокопе, га?
Вона зiгнулась, суха i маленька, захоплена вся одним непереможним бажанням.