Андрiй усiм жалiвся, але тепер його рука зробилась гаслом.
- Дивiться, що роблять з нами в гуральнi!
Його брали за руку i уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше.
Панський пастух вештався скрiзь, i скрiзь, де вiн з'являвся, його зеленi очi ворушили народ.
Навiть прихильникiв Гущi.
- Хiба ми гiршi за других?
В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати…
- Як вдарять у дзвони - виходь. Хто не вийде, буду палити.
Вiн був рiшучий; видко було, що вiн не жартує.
Пiзно свiтилось проти п'ятницi свiтло, як в великодну нiч. Люди мовчки готували сокири, кiлки, залiзнi лопати. Дитячi очi стежили з печi за кожним рухом старших.
Часом, коли лопата задзвенiла, зачеплена кимсь, або впав лом, усi жахались. Що, вже? Серед напруження й тишi часом раптом здригалось повiтря, немов од дзвонiв.
- Тс! Тихо!!
Прислухались i, не вiрячи самi собi, одхиляли сiнешнi дверi або висували голови за порiг. Холодна дрiбненька мряка сiялась з неба. Було вогко, непривiтно i тихо. Здавалось - кiнця сьому не буде. Нехай би вже врештi подали знак, коли се неминуче. А може, Хома збрехав, налякався i нiчого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток i ще раз обдивлялись наготовлену зброю.
Однак дзвони несподiвано впали. Мiдь струснула осiнню мряку i розсипалась по всiх кутках. Нарештi! Всiм стало легше. Виходили з хат, збивались в купи i поспiшали. Збудженi раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали i гнали вперед вузлуватi фiгури, покрученi непомiрною працею, сю в одно злиту з пiтьмою масу важких лантухуватих тiл, скривлених нiг, твердих, як довбнi, рук.
Перед гуральнею юрба спинилась. Великий мурований дiм, де жив панич Льольо та мiстилась контора, важко сiрiв на чорному небi, холодний, погаслий, i тiльки одно вiкно тьмяно свiтилось, як око напiводкрите. Зате гуральня нахабно смiялась рядом червоних вiкон i гордо пахкала димом.
Хома ходив мiж людьми, ще нерiшучий, наче не знав, з чого почати. А бiля дому був уже рух. Хтось бiг пiд стiною, злазив на сходи, i чутно було, як гримнули дверi. Потому вiкно погасло i знов засвiтилось. Дзвони хилитали дрiбненьку мряку, бились i розривались, а в пiтьмi драглiла юрма. Раптом одчинилися дверi i звiдти почулось тривожне.
- Хто там? Чого вам треба?
Се панич Льольо… се Льольо…
- Чого вам треба?
Хома оддiлився од юрми.
- Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! - i погано налаяв.
Маленька, самотня на сiрiй стiнi фiгура Льольо подалась назад.
- Не пiдходь. Буду стрiляти.
I зараз пiд будинком блиснув наче сiрник вогонь, сухо трiснуло щось i розкололо важким розкотом нiч.
Юрма завмерла й осiла. Сполоханий.дух заколотився на мент в порожнiх грудях. Але Хома його пiдняв.
- Го-го! вiн ще стрiляє! Бий його… бий!.
Те "бий" опекло тiло, як пуга, пiдняло ноги i погнало без тями вперед, в руховi тiл, у вiддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрiмоти, як пiд кригою будиться рiчка.
Темнi сiни застогнали од тупоту нiг, i пiд вагою тiла, збитого в купу, двигтiли сходи.
Де Льольо? Нiхто не знав. Чи вiн ще тут, чи, може, втiк, чи його б'ють, чи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий вiддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Дверi були замкненi. Хома бив в них плечем, i в густiй пiтьмi, де не видко було лиця сусiда, глухо гупали плечi, трiщали сухi дошки. Раптом дверi подались, i щось вiйнуло звiдти, як iз безоднi. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку.
- Постiйте, зараз! - крикнув Хома.
Минула хвилина.
I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на весняному небi, злегка гойдались на вiкнах, зеленi дерева схилялись над шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильована юрма застигла i лиця залляли усi дзеркала, ледве мiстячись в рамах.
Але Хома одним махом замазав картину.
Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!..
Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до грiзних, ревнув пiд стелю. А високi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому дому. Люди збудились зi сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води дзеркал i бризнули з дзвоном на помiст скалками обличчя, що там мiстились.
А дiм все сповнявся новими. Ослiпленi свiтлом, заглушенi дзвоном битого скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накидались ослiп на все, що попадало пiд руки.
Бий все!
I накидались на все. Намагались роздерти стiльцi за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту. Мовчки, зцiпивши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем черепкiв, шибки пiд молотками осипалися з вiкон, як з дерева цвiт. П'янiли. Хотiлося чути лиш брязк, стук, трiск, передсмертне хрипiння кожної речi, яка так само тяжко конала, як i жива iстота.
Про Льольо забули.
А рояль не дававсь Хомi. Чорнi блискучi боки його кололись i западались за кожним махом кiлка, але вiа все ще тримавсь на ногах, тiльки вив дико, як звiр, стiкаючий кров'ю.
Потривожений пил, що досi тихо спочивав в меблях, тепер курився димом та крутився в повiтрi, роблячи свiтло жовтим i каламутним. Все злилось в однiм божевiллi. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного жаху скалiчених речей, з крикiв скла i металу, з стогнання струн. Всi тi одламанi нiжки, покрученi спинки, черепки пiд ногами, шматки паперу, пустка руїни - будили ще бiльшу жадобу нищить, ламати, бити, i ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового.
Андрiй одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонiв. Ага! ти ростеш! i упивався хрустiнням горшкiв пiд каблуками.
Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту.
- Гуляйте, дiти! Прийшов наш день.
Панас Кандзюба силкувавсь до натуги пiдняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього i придушила. Вiн крутився пiд нею, кректав, волiк до вiкна, йому помогли другi. Шафа лягла на вiкно, задерла нiжки й бiлий спiд, хитнулась i щезла. Панас висунувсь у вiкно, щоб чути, як вона хрясне грудьми об землю.
На подвiр'ї, в осiннiй мряцi, кишiли люди, як гусiнь.
- Чого стоїте? Йдiть помагати. Тепер нам воля.
Свiтлиця зароїлась новими людьми, що насилу пробирались через купи уламкiв. Вони розсипались скрiзь, по всьому домi i кожну кiмнату сповнили гвалтом. Гупали кiлля i молотки, наче в великiй кузнi, трiщали меблi i дверi, скреготало залiзо, а скло дзвелiло й дзвенiло безперестанку i сипалось долi, як грушi з дерева в бурю.
Весь дiм трясся од зойку, кричав на пробi в порожнi отвори вiкон до чорної мряки, що його оточала.
Одсувались комоди i звiдти викидались тонкi сорочки, такi чуднi i легкi, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, лiтали, мов павутиння, мережки.
В ковалихи очi горiли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах i все кричала:
- Не дерiть всього! Лишiть менi…
I здирала з поламаних меблiв шовк жовтий, червоний, блискучий.
Панас Кандзюба бiгав по хатах, як навiжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жiноча сорочка без рукавiв, а руки обережно тримали i притискали до грудей коробку з старим iржавим залiзом. Вiн сам не знав, куди її дiти.