Андрiй дивився у спину Хомi, але перше, нiж зникла похила фiгура, затихло шипiння зелених гадючок, погасли пекучi слова i одно тiльки дзвенiло в Андрiєвих грудях - гуральня!
Вiн хотiв ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком i м'яв шапку в руках.
- Гуральня буде?
- Гуральня.
От. Тепер вже напевно. Вiн почув гордiсть, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам вiн оживить мертвi стiни сахарнi, пустить в рух колеса, паси машини i людську силу.
Село, хлiбороби, земля…
Яке все бiдне, злиденне…
Кроти! Залiзли на зиму у бiлi нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, рiзати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пiсна, безсила, подерта на латочки. I замiсть покорму дає свою кров. Не хлiб, а кукiль родить, будяки, хопту. Годуйся!..
А тимчасом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.
Намножилось вас. Хоч би милосердний господь порiдив вас вiйною, або мором яким. Може б, легше було на свiтi…
Ну, а йому що? Вiн не має землi. Гуральня дасть йому хлiб… Хома каже дурницi.
I ти, Маласю, дурно смiялась. Казав Андрiй Волик - буде гуральня - i буде…
Гафiйка увiйшла в хату i притулила до печi замерлi руки.
- Забула, що пiч холодна,-винувато посмiхнулась вона.
Маланка обернула до неї червонi очi.
- 3 ким розмовляла у сiнях?
- Прокiп приходив.
Прокiп! З того часу, як вiн оженився, Маланка не могла чути його наймення.
- Чого йому треба?
- До мене приходив.
- До тебе? Чого?
- Книжки приносив.
- Нехай носить жiнцi своїй, а не тобi…
Їй хотiлось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набiгла сльоза, загризла, довелось кулаками закритi очi.
Тепер Маланчинi очi вже самi плачуть. За осiнь та зиму стiльки вилляли слiз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тiльки в природi, а в серцi. Облетiли надiї, розметались безслiдно, i там тепер голо, як в лiсi. Снiги тепер в серцi i вовки виють. Господь не схотiв показать свою правду: як була панська земля, так i лишилась панська. Дурно Маланка збирала насiння, дурно плекала надiї. Вузлики з зерном так довго висiли пiд образами в хатi, аж намулили очi. Нарештi зняла та винесла в хижу. Годi себе дурити. "Нащо знiмаєш? Настане весна - лани засiєш". Це Андрiй так впiк у живе.
Сухi губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку.
Їх троє - а всiм судилась однакова доля. Холод i голод, i безнадiя. Днями сидiли в нетопленiй хатi i не варили страви. Свiтили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звiрi. Щоб не замерзнуть, Андрiй нишком по ночах рубав по шляху верби, або розбира стрiху в сусiднiх порожнiх будинках. Якби не совiсть - крав би. Потому залiзла колька у груди, вчепився кашель. Печiнки вивертало, по ночах нiхто спати не мiг. Навкруги порожньо, сумно. Гафiйка ходить, немов черниця. Мовчить, нiчого не каже. Хiба Маланка i так не знає?
- Бач, книжки носить… Якби пiшла за нього, читала б разом.
- Облиште, мамо.
- На кого чекаєш? На Гущу? Бачиш, бiда. Батько небагато заробить, я немiчна, зчорнiла од працi - та що iз того? А Прокiп…
Ах, як се нудно, як нудно все одно чути
- Ви не журiться, мамо. Я пiду в найми.
Маланка прикусила язика.
- До двору наймуся. Або до Пiдпари, вiн, кажуть, шукає дiвки.
Очi в Маланки стали наляканi, круглi. Щось промайнуло на мить перед ними, давнє, напiвзабуте. Вона пiдняла руки, наче хотiла його одiгнати.
- Мовчи вже краще.
- Їй-богу…
Тодi Маланка раптом розм'якла. Що там журитись, коли все йде на краще. От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрiй напевне найметься до пана, почнуть люди городи копати, пiдуть заробiтки.
Голос Маланчин ставав теплiшим, немов нагрiвався од сонця, що тихо сiдало перед самою хатою. Золотий обрiй зробив з вiкон вiвтар, комин червонiв жаром, неначе в печi палало, слова стелились лагiдно, як останнє промiння, i гасли поволi в вечiрнiх тiнях. До Гафiйки лиш часом долiтали окремi слова. Той лагiдний тон будив у неї згадки, навiвав думи.
"Коли б знала - куди, пiшла б пiшки до нього. Нехай би не думав, що одцуралась. Сказала б: я не забула, Марку, твоєї науки: ти кинув слово, а з нього вродилось десять… Тебе зачинили за грати, а твоє слово ходить по свiту"…
…настануть жнива, будемо жати, заробимо хлiба, а восени…
"Хто любить вiрно, той хтiв би весь свiт засiять милого словом… Знущаються з тебе, а я хiба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня тобою журюся, щодня думка круг тебе в'ється"…
…Таки посватає хтось… ще твоя доля за дверима у бога…
"Чекаю на тебе i виглядаю. Як не за тобою, то нi за ким. Одна в мене потiха, що розмовляю з тобою, хоч ти й не чуєш"…
Вiкно поволi гасло.
Земля повечеряла сонцем i облягалась на нiч. Блакитнi тiнi розкривали свою глибiнь i приймали, як в м'яке ложе, Гафiйчинi думи, сподiвання Маланки…
Маланка не хотiла вiрить. Ат, знов наплiв Гудзь. Андрiй аж мiнився, так сердивсь. Гудзь, Гудзь… Вiн бачив на власнi очi. Не сам Хома, прикажчик казав. Вуси ще бiлiшими стали на червонiм виду, i очi лiзли наверх. Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку i побiгла до двору. Тепер це вже її справа. Панич Льольо мусить найняти Андрiя, вона ж в них служила, вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухнi, поки нарештi вийшов панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старої, але Андрiя найняв. До прикажчика в помiч.
Се була велика радiсть. Тепер вже щодня палав у печi веселий вогонь, смачно пахло борщем або галушками, i коли Андрiй смерком вертався до хати, свiжий од вiтру, з духом морозу у всiх складках одежi, Маланка старалась догодити йому, i повага хазяйки була у всiх її рухах.
По вечерi Андрiй присувався до печi i виймав люльку. Червоний жар клiпав до нього синявим оком, моргав, стрiляв зiрками i загортався нарештi на нiч в кожух сiрого попелу. Гафiйка гримiла ложками, хлюпала лiтеплом, а Маланка, заклавши руки, побожне слухала оповiдання про те, скiльки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нiчого не розумiє i коли б не Андрiй, не було б дiла.
З весною, коли розпочались справжнi роботи, розмови ставали бiльш рiзнобарвнi i розростались. Андрiй був як у гарячцi. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кiнця не буде. Се була його гуральня, се вiн ставив її, i навiть Маланка, заметившись його настроєм, часто бiгала дивитись, як посувалась робота. Вона навiть забула свої мрiї про землю i жила з Андрiєм одним життям.
Нарештi одного дня, так щось по зелених святках, високий комин гуральнi дихнув клубами диму, i з колишнiх руїн сахарнi розлiгся понад селом свисток.
Андрiй зiрвався з мiсця. Вiн нахилився вперед, витягнув шию i ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жiнки, весь сяючий, з впрiлим одразу чолом:
- Чуєш, Маланко?
Маланка чула.
- Се тобi не земля, що буцiм мають дiлити… Се тобi, пане добродзею, не жарт, а гуральня…
Маланка зiтхнула. Вона тiльки глянула на свої чорнi та сухi руки, що просили iншої працi, i почула, як її мрiї впали глибоко, аж на дно серця.
Того ж таки вечора Андрiй пiшов на нiчну змiну.
Хоч од м'ясниць, як оженився Прокiп, небагато часу минуло, але Гафiйцi здавалось, що Прокiп вирiс i навiть постарiв. Вiн стояв перед нею i говорив, а вона оглядала його широкi плечi, спокiйне лице, на якому несподiвано якось виросла борода i осiла чоловiча повага. Їй здавалось, що його сiрi, трохи холоднi очi дивились не так на неї, а всередину, в себе, i через те слова були мiцнi та повнi, наче добре зерно. Вона теж чула, що багачi сердитi на нього.
- Найбiльше лютує на мене Пiдпара. В недiлю кричав на сходi: таких, як Кандзюба, в Сибiр. Завiв газети, книжки голотi читає, бунтує народ. Бомажки, розкидає. А сам, як стрiне, зараз питає: а що там чувати? Що про вiйну нового пишуть? Мати теж дорiкають: свiтите свiтло, а воно дороге.
- Ну, а Марiя?
Прокiп зирнув на неї допитливим оком. Гафiйка стояла мiцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках i ногах, мов золота бджiлка. Спустила очi додолу i уважно ловила мiж два пальцi ноги якесь стебло.