Він навіть підняв ціпок і, трясучи ним, тицяв в напрямку стайні, поки здивований хурман ліниво брався за вила.
«Се він навмисне… – думав Аркадій Петрович. – Що буде завтра – побачимо ще, а сьогодні я ще господар».
В кабінеті він заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу і в сорочці ліг на кушетку.
«Дурниці. Чи варто так хвилюватись? Хіба не однаково, де лежатиме гній?»
Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очі.
«А тепер що?»
Одкрив очі і подивився на стелю.
Одповіді не було.
В венеціанське вікно лилося сонце широким потоком, в сизій муті його крутились пилинки, в їдальні гриміла посуда. Накривали до столу. Аркадій Петрович прислухавсь мимоволі, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стільці, тонко дзвеніла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, і чудно думати було, що станеться якась переміна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстість у його настрій. Знову збирав всякі тривожні дрібниці – нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертість, неувагу до нього стрічних селян, – і йому хотілось, щоб невідоме «завтра» прийшло нарешті й поставило гру, гостру й небезпечну. Як він буде завтра триматись? Буде стріляти і боронитись чи спокійно оддасть мужикам землю? Не знав. І в тому, що він досі сього не знав, помимо всяких теорій, таїлась цікавість неминучого завтра.
Вийняв годинник і подивився.
– За десять дванадцята буде, – сказав наголос. «Значить, – подумав, – лишилось менше доби».
Завтра… Уявив собі раптом завтрашній ранок… Насуне з галасом на подвір’я ціла громада, верещатиме тонко жінота, здіймаючи сварку за землю… діти почнуть заглядати у вікна та лазить по ґанку, мов на свойому…
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
– Ху-ху!..
Піднявся з кушетки на розбитих старечих ногах і підійшов до вікна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вітрі, байдужі до того, хто володітиме ними, зроду звиклі до мужичих лиш рук.
За обідом Антоші не було.
І знов кабінет. Знов озивалась «дворянська кров», говорив розум, промовляло сумління, по-свойому кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив поміст петлями кроків, наситив повітря думками, а все ж завтрашній день твердів у ньому, як куля, яку, не розрізавши тіла, не можна дістати.
Через подвір’я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрім коні, і чутно було, як прийшов просто у хату Софії Петрівни, а в столовій тим часом лагодять їсти для нього.
«Вже небагато лишилось… ніч і кілька годин», – позирав на годинник Аркадій Петрович.
Тіні росли. Сонце збиралося сідати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим’я та круті роги. Лошата стрибали на зеленім дворі.
«Невже завтра і се не моїм стане?» – з сумом подумав Аркадій Петрович і раптом почув, що Ліда говорить:
– Ти не тривожся, тату, але…
– Що таке? – обернувся він швидко до дочки.
Вона стояла у дверях з блідим обличчям мадонни і скорботно розтягала уста.
– Не треба тривожитись дуже… прийшли козаки…
– Як… козаки?
– Губернатор прислав… Стоять на дорозі…
Аркадій Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навіть лисину запалила, а серед того пожару біліли жовтаві вуси і сердито плавали очі, сиві, злинялі, як замерзлі озерця.
– Що ж се таке? Я не просив… А, розумію, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу…
Він навіть руку підняв, суху, панську і білу руку, якою наче збирався побити Антошу.
– Я думаю, що… – розгубилась налякана Ліда.
Вона щось хотіла казати, щоб заспокоїти батька, але він бігав, як роздратований півень, що б’є себе крильми і витяга шию перед завзятим боєм:
– Подать Антошу!
Запорошений й впрілий, на розбитих сідлом ногах став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.
– Ти навів козаків?
– Я чи не я, се, тату, не важно, – засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офіцерських штанах.
– Ага! Не важно… Ну, добре. Так я ж вам покажу… Я прожену їх швидко… Пустіть! – кричав він на всіх, хоч його ніхто не тримав, і бігав по хаті, наче зовсім утратив розум.
– Аркадій… заспокойся, Аркадій… – благала Софія Петрівна, розставляючи руки у дверях. – Ти ж бачиш: ніч, люди йшли стільки, стомились, голодні, мужики їх не приймають в село… як же так можна…
– А! Що мені люди… хороші люди!.. У мене – і козаки… Пустіть мене зараз…
– Але ж, тату, мені здається, що… – вмішалася Ліда.
– Прогнати не трудно, – перебив Ліду Антоша, – тільки що вийде з сього… Паші в селі тепер не дістанеш, та й мужики добровільно не дадуть… хіба грабувати будуть… Коли ти сього хочеш, то проганяй…