В одній хаті жили два вороги, і хоч кожен з них поринав у власні думки і навіть тікав від другого, проте доволі було якоїсь дрібнички – і злість тіпала обома, немов пропасниця.
Одно іх єднало – це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафійку.
– А ти ж що, плюнув йому межи очі? – допитувалась Маланка, а сама, осміхаючись, думала: «Чекай, чекай, ось прийде осінь, тоді побачимо…»
– А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! – хвалився Андрій. – Таке вигадав!..
– Ти що тут робиш?
Маланка витріщила очі і зупинилась на порозі. На припічку горів трусок і кипіло горнятко. Андрій дививсь на вогонь, весь червоний і захоплений. Маланка несподівано заскочила його, і він усміхався непевним, придуркуватим усміхом. Маланка приступила до печі, відсунула горнятко і зазирнула в нього.
– Ти рибу вариш? – поспитала вона наляканим голосом і вся пополотніла.
Андрій метнувся на місці, засунув знов горнятко, обкидав його жаром і мовчки осміхався.
– Чуєш, Гафійко, він рибу варить!.. – скрикнула Маланка.
В голосі її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м’ясо.
– Здурів! Здурів! Їй-богу, здурів… – кричала Маланка, бігаючи по хаті, як на пожежі.
Відтак зупинилася перед Андрієм, сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивлялась на його здивованими, повними обурення і жаху очима.
Він рибу варить! Лина, що спіймав уранці! Що важив найменше чотири хунти! Не відніс у двір, не спродав панові! Ой, світ кінчається! Такого ще й не було, відколи Андрій рибу ловить. Вони ніколи не з’їли ще більшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоті, а він його зварив!
Усе це з плачем викрикнула Маланка Андрієві в спину при булькоті горнятка та потріскуванні сухого труску.
Андрій намагався обернути все в жарт:
– Не скигли, стара, сідай та попоїж рибки. Нема м’яса, як свинина, нема риби, як…
І він відніс горнятко на стіл, та насипав в миску юшки.
– Тріскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хаті ні кришки хліба, а він рибу варить!
Андрієві було ніяково; Маланка казала правду, але йому так хотілось риби, вона так принадно пахла, що ніздрі його тремтіли і роздувались.
Сопучи і надувшись, він засів за рибу, і плямкав губами, і сьорбав юшку так голосно, наче хотів заглушити жінчине голосіння.
А Маланка лютувала. Опріч того, що її живий жаль брав за знівеченою рибою, вона була голодна. Вона захляла з голоду, їй так хотілось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свіжої линини лоскотав ніздрі, спирав віддих; її аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розуміла, що не може приступити до страви, і ще сильніше кляла.
– Не журись, жінко, ось поставлять фабрику, тоді зароблю дещо…
– Бодай ти так жив, як та фабрика буде!
Андрій підняв очі. І вони на мить зупинились і кинули далекий погляд кудись у простір, поза стіни, поза хату, – і зразу стало ясно йому, що справді фабрики не буде, що то дурні надії, що краще б він не варив рибу, яку можна було продати та купити хліба. І враз риба втратила свій смак, охота до їжі відлетіла геть, і йому раптом схотілось покинути хату.
Андрій взяв шапку і вийшов.
Недоїдки риби вистигали на столі, а Маланка з дочкою сиділи мовчки по кутках та снували гіркі думи в мороці погаслого дня. Сум стояв у хаті, обнявшись із тишею.
Потім вони разом встали, підійшли, немов змовились, до стола і мовчки взялись за рибу. Вони поїли все до крихти, висмоктали кісточки, висьорбали юшку і, мов голодні коти, вилизали навіть миску.
Андрій збирався на пошту: почепив на плече шкіряну торбу, взяв у руки ціпок. Коли вбігла Маланка. На ній лиця не було. Бліда, засапана, очі горять, і вся тремтить.
– Іди… міряють…
Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою, умазаною в землі, бо тільки що полола, вона махала перед його очима і показувала на двері:
– Іди ж, міряють-бо…
– Хто міряє? Що?
– Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю ділити…
– Яку землю? Що ти мелеш!
– Всяку… поміж людьми… Іди доглянь, щоб нам відрізали недалеко, ближче від села. Бо ще припадь дістанеш…
– Свят, свят, свят! Опам’ятайся. Мені на пошту треба йти.
Маланка позеленіла.
– Ти підеш мені?