Озуть пана в постоли!
У цьому слові була ціла картина, розкішний план, справедливість людська й небесна.
Озуть пана у постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть – чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.
Заговорили всі разом.
Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.
– Чужих не пускати! Розігнати! Кілками!
Го-го! Такий не пустить.
Марія сплеснула в долоні.
– Авжеж. Як не послуха – бити.
– Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. – Хоч в яму, гірше не буде. – Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. – А не дасть. Як хочеш їсти – пий воду… – З’їв півбіди та й напийся води… – Один розкошує, а другий… Старша біда – як розкіш. – Озуть пана у постоли…
Однак поволі уява Панасова в’яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном!
Пан не хотів вже взувать постоли, не хтів сам жати. Він знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далі од пана і од гріха. Хіба йому земський не вибив зуба?
Панаса ніхто не слухав.
Тоді він почав стукать ціпком.
Чого йому треба?
Ні, пана не налякаєш. Він має силу. Нажене тобі повне село, і в кого ззаду було гладеньке – мережане зроблять. Тепер кричать, а тоді що? В гурті і беззубий собака лютує. Схотів один з другим голіруч їжака вбити. Не вб’єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Іван Короткий хтів знати, чи всі підписались.
Чоловік з Ямищ за криком не міг нічого сказати.
– Цитьте, цитьте, нехай говорить…
Звісно, не всі. Багачі одреклися.
– Схотіли! Один біс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села – Піски, Береза, Веселий Бір…
– О! Чуєте? Чуєте, скільки пристало… Тепер за нами черга. Стіймо за них, вони за нас постоять.
– Підписать! Підписать!
В хаті ставало душно. Дим слався по хаті, як низькі хмари, і сині хвилі, змішані з криком, тягло в одчинені вікна.
Хіба присилує хто робити в пана? Не хочеш – не йди. Нехай побачить, що не в багатстві сила, а в чорних руках. Треба пристати. Усім.
Панас Кандзюба йшов проти громади.
А він не згоден. Се буде бунт.
– Тю! Який бунт?
– Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирізки.
– Чекай – діждешся.
– Скоро будуть землю ділити.
Марія сплеснула в долоні.
Хіба ж вона не казала!
На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може, пани?
Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:
– Будуть землю ділити.
– Та добре, добре, а поки що…
– Се буде бунт.
Ще там загнати коні у спаш на панське, вивезти нишком деревину із лісу, закинути вершу у панський ставок, але бунтувать проти пана цілим селом – на се нема згоди. Буде з нього і одного зуба, що вибив земський.
– Ось бачиш… ось!
Роззявив рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку на блідих яслах.
– Бачите… ось!
Так Панаса і облишили.
Грім все гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрізь по воді, а рівчаками пливуть потоки і підмивають сіно. Пропало сіно! Маланка закасалась та лізе в воду, і тоді саме Гафійка говорить:
– Мамо, хтось стука в вікно.
Вікно? Яке там вікно?
Справді щось стука.
Маланка злазить із лави, мацає стіни, а у вікно хтось гатить.
– Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вікно.
– Йдіть на ґуральню. Нещастя. Андрій скалічив руку.
– Нещастя… – повторює за ним Маланка. – Дуже скалічив?
– Не знаю. Одні кажуть – відтяло руку, а другі – пальці.
– Боже мій, Боже…
Маланка товчеться у пітьмі, як миша у пастці, а що хотіла зробити – не знає. Нарешті Гафійка подає їй спідницю.
От тобі й грім!
Яке безконечно довге село. Там, на ґуральні, нещастя, Андрій вмер, може, он лежить довгий і нерухомий, а тут ті хати, сонні і тихі, одну минеш, друга встає на дорозі, як безконечник. За тином тин, за ворітьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафійка нерівно дихає поруч Маланки. А ґуральня далеко.
Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з ґуральні.
– Ти бачив Андрія?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Ні, він не бачив, його послали. Оповідає щось нудно і довго, але Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нічна вогкість ставка і раптом, за поворотом, рядок осяяних вікон різнув їй серце. Ґуральня бухає димом і вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночі.