Овва! А що зміг би Андрій? Чим винні люди?
Хома встромляє в Андрієві очі свої, каламутні. Гострий, колючий сміх креше з них іскри, а насподі сіро-жовтої гущі почина вже кипіти.
Андрій не може змигнути, йому моторошно.
Хома мовчить, та Андрій чує, що сміх клекоче в Хомі, як вода в казані.
Сміх вирвався врешті, і прижмурилось сонце.
І раптом велике, гаряче обличчя присунулось близько, до самого вуха Андрія, війнуло жаром. Слова полетіли так швидко, що він їх ледве ловив:
– Не міг? Ні, брешеш, міг. Бачиш – лани… пшениця – як море… панське багатство… А ти узяв сірник – один з коробки сірник – і полетіли в небо дими, а на землі лишився сам попілець… Бачиш – будинки, палаци, повно худоби, добра… А ти прийшов маленький, сірий, як мишача тінь, – і за тобою тільки вугілля…
Хома говорить все швидше і швидше, рве слово, свистить і клекоче.
– Од пана до пана… з ґуральні в сахарню… з кубла в кубло. Скрізь, де людська кривда гніздо собі звила, аж поки не стане гола земля…
Андрієві очі лізуть на лоба, а за плечима – мурахи.
– Чуєш? – свистить Хома. – Тільки гола земля та сонце…
Хома божевільний… Що він говорить?
Андрієві треба щось одповісти, та язик, полохливий, мов заєць, тіка кудись в горло.
Повернувся нарешті, але виходить зовсім не те, що треба.
– Бог з вами, Хомо. Хіба таке можна робити?
Хома дивиться мовчки, потому цідить до нього згори вдолину, наче межи очі плює:
– Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб і слід твій загинув, так наче ніколи тебе не було…
– Овва! Які ж бо ви, Хомо…
Але Хома не слуха. Встає, високий, лютий, і йде в пшеницю, як в воду, а Андрій прилип до землі, неначе торішній зогнилий листок.
Економ світить до пана чолом, а на бронзовім обличчі, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокій.
– А що там, Яне?
– Прошу пана, сьогодні не можна почати жнива.
– А то чому? Хіба Ян не загадував вчора?
– Ціле село оббігав, прошу ласкавого пана, та ніхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашій ціні.
– Як то не хочуть?
Пан стрепенувся. Забастовка? У нього?
Пан чує образу. Він знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли він завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жінка ніколи не одмовляла хорим в порошках хіни, олійку і арніковій примочці… Він ще раз хоче почути:
– Ян каже – не хочуть?
– Так, прошу пана.
Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, він вкусить, наче гадюка.
Пан зазирає в вікно. Сонце тільки що встало.
– Ну, добре. От що… зараз мені на коня і духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав ціну.
– Слухаю пана.
– Лайдаки!
Але не встигла ранішня тиша ковтнути ще тупіт кінських копит, як знадвору влітає в хату приглушений гомін, і тільки високий жіночий голос ріже його, як поломінь дим.
Що там?
Пан одчиняє вікно.
Вся челядь на дворі. Пастухи навіть. Наймички з кухні на бігу лопотять спідницями… Якісь чужі люди.
Що там за крик? Які там люди?
Пан загортає розхристані груди і хоче щось зрозуміти, але на нього не звертають уваги.
– Максиме! Ей, хто там? Максиме!
Максим врешті біжить, якийсь непевний, налякані очі, а за ним другі.
– Це, прошу пана, не наша вина… Життя миліше за службу… Скалічать, що тоді діти будуть робити…
– Що таке?! Ну! Говори!
В одповідь челядь кричить гуртом:
– Як що? Забастовка. Не покинем роботи – поб’ють… Чого тут, ходім… Гей, хлопці, гайда… Це, пане, не наша воля…
Кров заливає панові мозок.
– Куди ви! Сто-ять!..
Скрегнув розлючений голос, як залізо об камінь, і раптом зірвався. Пан чує, що впав його голос, розбився, і несила підняти. Даремне. Челядь вже біля брами, збилась в воротях, як сіра отара, яку женуть вранці на пашу. З будинків вибігають дівчата і тільки мигтять червоним до сонця. Від обори, спізнившись, поспішає один серед пустки маленький гусій. Підняв руками поли, картуз насунув, батіг в’ється за ним по землі, наче гадючка, і лиша за собою кривулькою слід.
– Куди ти? Гунцвот! – тупа ногою пан. – Назад!..
Гусій тільки піддає ходу. Стоїть пан хвилину і дивиться в пустку.
– Бестії! Хлопи!..
Натягає спішно штани і вибіга на подвір’я.
Пусто.
Йде вздовж будинків. Чудно. Не його двір. Наче чужий.
Заходить у чорну пекарню, пхає ногою двері й кричить:
– Марино!
Нікого.
– Олено!
Тихо.
В чорній пекарні – як в кузні. Закопчені стіни, долівка в ямах, а кислий дух поту й розчини, як кіт лінивий на печі, міцно заліг в пекарні. Оберемок дров біля печі, розчато чистить картоплю. І все покинуто жужмом.