Жінки з нудьгою вибігають із хат.
– Ой, чути не можу, як плаче худоба.
– Їй-богу, сама побіжу годувати…
– Сумно як, Господи… Мої діти аж плачуть.
Смеркає. Тіні вилазять з своїх закамарків і нишком, підло налягають землі на груди.
А з панського двору уперто і нестерпуче б’ють в село хвилі дикого ревища, наче корабель гине на морі і в останній розпуці розриває горла сирен.
Тоді Прокіп посилає хлопців на панський двір.
Худоба нічого не винна.
Пан сидів мовчки – і люди нічого. Ходили в поле, жали свій хліб і посміхались злорадно, коли панський економ з нічим повертався з сусідніх сіл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибігав становий. Поштові дзвінки, валування собак, грубі лайки і крики – все се проплило, як хмара на літнім небі. Так і поїхав ні з чим. Тільки Хому забрали, бо станового налякав.
А пшениця текла.
Тоді економ пом’якшав. Ставив горілку та все вмовляв. Інший налає, а інший вип’є. Пили горілку – чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортіло, та боявся. А пшениця текла.
Маланка пішла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, і слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м’яко капа на землю, як плаче нива золотими сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на коліна, розгортає стебло і збирає червоні зерна так обережно, ніжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелі. Хлібець святий!..
Дехто з місячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарешті за тиждень пан набавив ціну. Не таку, як люди хотіли, а все ж далеко кращу, ніж була.
– Ставати?
– Ставаймо.
Прокіп теж радив:
– Дійшли до краю.
Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стіжки.
А Хому Гудзя скоро пустили. Він вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женців і тільки криво всміхнувся.
Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу і опадають. Вітер наче покоси громадить на нічнім небі, складає в копиці.
На луці важко дрімають чорні стоги, наче ситі воли на паші. Вони розпливлися і гинуть у пітьмі, а Хома чує їх скрізь: отут, і з правого боку, і ззаду, і зліва, над головою. Сіно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло і пустити з неволі придушений там дух материнки, горошку та буркун-зілля.
Гострий, колючий смішок ворушиться в Хоминих грудях, підступає під горло. Ха-ха!..
Попрацювали руки і походили ноги, поки зібрали таке багатство.
А ось одна мить…
І не кінчає. Він наче бачить – громадять сіно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покіс носом. «Добре сінце?» – «Як золото чисте…» – «Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив», – і позирає на небо. Заклав руки в кишені, штани на ньому чорні, а куртка біла, – і знов зацибав по луці, як чорногуз.
А сміх танцює в Хоминих грудях.
Хома ліниво засуває руку в кишеню і не виймає.
Чого хапатись? Встигне.
Вітер шумить поміж стогами, п’яний од духу сіна, хмари лягають в покоси, ніч – наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боці. «Сей рік більше маємо сіна». – «Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати».
«Стане й продати», – говорить до себе Хома.
Він обережно насмикав сіна і потрусив. Потому вийняв з кишені сірник.
Вітер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долоні й задивився, як пелюстками троянди зарожевіли у нього руки.
Сіно не хоче горіти. Тріщить і скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак вогонь робить своє.
Тоді Хома відходить під другий стіг, спокійно і діловито. Блимне на мить і знову щезне.
Скінчив нарешті.
Тепер він хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долоні й чекає.
Стоги виразно чорніють, навіть заплющивши очі, Хома їх бачить; потому вкриваються димом і стають легкі і рухливі.
Дрібні вогні починають гратись під ними, як діти в червоних спідничках. Вони скачуть по боках і лізуть нагору, а чорна маса то гнеться під ними, то виросте раптом, немов намагається знятись і полетіти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокій сповня його тіло, тільки глибоко десь, на самому споді у грудях, хробачком корчиться сміх.
Стоги тим часом ростуть. Дим розгортає крила і пориває з собою вогонь. Се вже не діти в червоних спідничках. Се щось велике, завзяте, сердитий звір, що хоче скинуть з грудей вагу, що простягає спідсподу лаби з синіми жилами, душить й підгортає під себе. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.