Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:
– Як «що робити»? Бити. Не лишити і на насіння… Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею й верещав:
– Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спілку, Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Він нікому не вірив:
– Хіба мужик знає?
Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна на йому шкура, та й та в латках.
Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари – наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки під фартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під ворітьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає чиї, і гинуть у пітьмі.
– Пан в Переорках горить.
– Де там! Десь ближче – так, у Млинищах або у Рудці.
– Підпалено, видко…
Собаки виють скрізь по дворах, і сумно і моторошно осінньої ночі.
– Вчора горіла економія в Гуті.
– А позавчора клуні хтось підпалив…
– Згоріла, кажуть, дощенту – сам попілець.
Траплялось, вогонь подавав звістку вогню. Як тільки займеться десь небо – з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила. Тоді чорне село – як острів на вогняному морі. Вітер часом приносить чад, далекі дзвони, тривогу.
Що діється, Господи Боже!.. Горять все пани, генерали, великі «члени», що й доступитися до них не можна було, і ніхто спинити не може…
Блукали поночі люди, як тіні, плакали діти, і худоба обзивалась в хлівах. А вогонь то здіймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, і цвіли хмари на небі, немов троянди.
Маланка тремтіла.
– Йди спати, – сердивсь Андрій.
– Страшно, Андрію…
– Чого там страшно. Так їм і треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попідвіконню, літали чиїсь слова, світились маленькі вікна, і сумно вили собаки.
Уранці дими снувались понад селом і лоскотали ніздрі. Люди нюхали чад і позирали на панський двір.
Лук’ян Підпара аж почорнів. Кожної ночі здіймає з стіни рушницю та йде на поле, під клуні. Ходить страшний, високий, волочить тінь за собою, що одділили від нього вогні пожежі, і все наслухає. З-під волохатих брів кидають очі далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший згук. Ось обійшов він навкруги клуні і раптом стає: щось чорніє на полі.
– Хто там?
Поле німує, знесилене літом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Підпара знов ходить. Звідти, з вогняного моря, йдуть на нього всі страхи і всі турботи, а він міцніше стискає рушницю і кида у пащу ночі:
– Хто йде? Буду стріляти! – Стоїть міцний, як з криці, і цілиться в пітьму.
Нема нікого чи причаїлось?
Стріляє.
«Ох-ох-ох!..» – стогне пітьма над полем, і голосніше завивають собаки в селі…
А Підпара знов ходить, стереже клуні, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тільки, а і зубами.
Дощі випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, і знову лізуть на нього важкі, розтріпані хмари. Якісь жовті і каламутні дні родились по неспокійних ночах, а люди ховались під свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром і все місили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звідти між люди. Кожний хотів бачити людське обличчя і чути голос. Мало спали по ночах. Одні не могли одірвати очей од далеких пожарів, другі виганяли худобу на панське поле і не спали, щоб бути напоготові. Правда, після того як економ ледве втік з поля в подертій одежі, ніхто вже не важивсь займати коні, і вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Своє поле цікавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мізерним, не вартим уваги і лежало облогом несіяне, неоране навіть.
На зборні вже було повно: свити так тісно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. Сухі безсонні очі дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? Як буде? Скрізь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочі бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидіти згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?