Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері.
– Про що вони там гомонять? Треба, щоб усі чули.
– Бачите ж – тісно. Не потовпляться всі…
Коли проходив котрийсь з багачів, Мандрика або Підпара, ті, що мокли під ґанком зборні, брали його на зуби:
– Заходь, почуєш, як твою землю там ділять.
– Не слухай, бо сало потонша з досади.
– Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься…
– Бідний розкидає, а багатий збирає.
– Нічого. Минеться. Доведеться і свині глянуть на небо…
– Як будуть смалити.
Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами, минаючи зборню. Забував наче, що він староста сільський. Підпара насував брови на очі і лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.
– На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Ну і народ. Треба і нам скликати людей.
– Скликайте. І Прокіп радить.
– Не можна гаяти часу.
– А де?
– Може, у лісі, по той бік балки.
– Ямищан кличте.
– Покличемо всіх.
Марко хотів одійти.
– Постій, я щось покажу…
Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.
– Що там? Показуй.
Гафійка одвернулась од Гущі і витягла щось з-під корсетки.
– Держи.
Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.
– «Земля і во…»
– Ще не дошила…
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
– Я так… Може, здасться коли… Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.
І раптом замовкла.
Винуваті очі несміло шукали Маркових.
[Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали у ньому. Стовбур чорнів у лісі, чи манячила людина, трудно було вгадати. Тільки там, де плече торкалось плеча або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самі. Лиш почувалось, що з туману ллється в ліс жива течія люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
– Хто там прийшов?
– Се ми, ямищани.
І знов текло та м’яко шаруділо в лісі.
– Хто там?
– Не бійтесь. Свої…
Вже почувалось, що і далеко, так само, як тут, дихають груди, тіло торкається тіла і щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремі краплини.
Черкне хто сірник – і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич, здригнеться молочний туман і заграє, як риза в церкві, жовта осіння галузка.
– Чого мовчать? Нехай говорять…
– Говоріть… говоріть…
Велике тіло колихалось в тумані, і од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв’язало докупи запорошені думки, зілляло надії в один потік і показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.
Давнє, знайоме і близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що, як п’явка, тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці, як мрія, як щось невловиме, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.
Земля – дар Божий, як повітря, як сонце…
Земля для всіх. А хто її має?..
А хто ж її має? Пан, багатир…
Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги… Тільки свої чотири кінці…
В тумані, то тут, то там, як острівки, зринали глухі голоси.
– Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна… А пан те бачить і наганяє ціну…
– Не пан наганя, а самі б’ємось за оренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть – та й платиш…
– Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан.
– Пропада твоя праця… А на той рік знов йдеш до пана, сам себе дуриш…
– Страшна видима смерть…
– Слухайте, слухайте! Годі вам там!..
– Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків. Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..
І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.
– Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…