Призначено було зійтись на майдані, до зборні. Гуща прийшов раніше. Він тривожно блукав під ґанком і все виглядав. Прокіп був уже тут.
– Не сходяться щось, – турбувався Марко.
– Ще рано, надійдуть.
Однак і Прокіп був неспокійний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги були погроми, пожежі, що пронеслись по селах палаючим вітром і все захопили в свому вихрі. Люди не хотіли одрізнятись од інших, своїх сусідів, і багато треба було роботи, щоб спинить рух. Але Гуща і Прокіп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичі руки складали до бруса брус, до балки балку, і все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогодні мало рішитись, за ким перемога – за ними, чи за Хомою, який підбивав нищити все і все палити.
Народ поволі стягався. Он показався Семен Мажуга на чолі цілої юрми. Панас Кандзюба теж вів хазяїв. Майдан виповнявся і починав шуміти. Марко стискав всім руки. Щось душило його у грудях, підкотилось під горло, і коли він почув свій голос, то не пізнав.
– А корогву принесли?
– Ось вона! Є! – обізвався Мажуга і, розгорнувши, підняв:
– Більше не прийдуть!
– Всі прийшли?
– Мабуть, усі.
Можна було рушати. Але не рушали.
Тільки коли прапор хитнувся і тихо поплив у повітрі, зрушились з місця й тихо пішли. Ноги шаруділи в болоті, немов шептали раки в мішку, і кривобокі хатинки, бідні й обдерті, якось неймовірно дивились на той похід.
Панське подвір’я дрімало, сонне й порожнє. Там наче нікого не було. Тільки пси погарчали і поховались. Народ ввіллявся через ворота у двір, наче вода крізь шийку пляшки. На стаєннім порозі з’явився хурман. Гуща звелів покликати пана.
– Пана нема.
– А де ж він?
– Втік уночі.
Хвиля пройшла народом.
– Утік? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик.
Ян вийшов з контори блідий і без шапки. Його холодні очі неспокійно заметались по людях. Він несвідомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з кишені папір і почав розгортати. Серед великої тиші чулось тільки, як шелестіли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се робить. Нарешті він кашлянув, підтягнувся і високим, чужим трохи голосом почав читати. Всі уже знали той приговор, але тепер він здався новим, поважним, наче те слово, що вони чули у церкві. Так-так. Вони уже знали, що від сьогодні земля не панська, а людська, що народ одбирає її назад, у свою власність. Ниву, освячену працею рук дідів та унуків.
Всі слухали мовчки і затаївши дух.
Гуща скінчив і обізвався до Яна:
– Ти нам не потрібний. Складайся і забирайся звідси.
Ян хотів щось сказати, але не міг, і тільки безгучно ворушились його збілілі губи та шукали чогось тремтячі руки.
Він заточився і, як п’яний, подавсь до контори.
Але там не сидів. За хвилину вискочив звідти, налякано глянув на юрму і хрипло крикнув:
– Мусію! Запрягай бричку!
Панаса Кандзюбу наче вкололо.
– Бричку! А на возі з-під гною не хочеш? Чуєте, люди, він хоче брички…
Народ збудився наче. Почувся сміх:
– Ач, пан. Чого схотів. Минулося панство…
– Не давать брички.
– Лагодь, Мусію, воза.
– З-під гною.
Мусій кинувсь до воза.
Але Ян не схотів:
– Не треба коней. Пустіть, я піду пішки.
– З Богом!
Економ насунув шапку і якось боком просунувсь крізь юрму. Його очі, мов заскочені миші, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготові, щоб боронитись, але ніхто не зайняв. Нарешті, коли Ян опинивсь за ворітьми, всім стало легше, наче порошинка випала з ока.
Треба було приймать економію.
– Як будем приймати?
– Оберім трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видко.
– Доволі трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може…