Нарешті піп відшукав ключ і відімкнув двері, однак, попри очікування, Марину всередину не впустив, залишившись разом із нею на порозі. Тут сяйнула сліпуча блискавка, й жінка з переляку заголосила:
— Падре, благословіть мене!
— То ти, добра жінко, дотримуєшся латинської віри[4], як я подивлюся?
— Пустіть мене усередину, святий отче, адже мій син вашої — грецької віри!!! Присягаюся!..
Знов із небес вдарила блискавка. Раптово піддавшись незрозумілій паніці й не знаючи, якими ще словами можна переконати попа, Марина відіпхнула його й забігла до храму.
— Е-е-е, стривай, так не можна! — пробасив піп, пішовши за нею.
— Святий отче…
– Євлампій. Називай мене отцем Євлампієм.
— Отче Євлампію, прошу вас, благаю: врятуйте мене й мого синочка від стрільців! — у голосі жінки забриніли сльози. — За нами женуться!!! Нас упіймають і вб’ють, неодмінно вб’ють!!! Врятуйте, отче!..
— Ти просиш про неможливе, — при згадці про стрільців священик мимоволі здригнувся. — Та й куди ж я вас двох сховаю?!
— Отче Євлампію…
— У мене самого дружина та ще й п’ятеро дітей!..
— Але ж отче Євлампію!..
— Як же я можу владі суперечити?! — священик перейшов на свистячий шепіт, хоча сторонніх у храмі не було.
— Я вам заплачу! — відчайдушно скрикнула неборачка.
— Тихо!.. Не можу, однаково не можу…
— Та хоч би синочка мого до себе візьміть! Він же віри грецької…
Священик недовірливо глянув на загорнене в козячу шкуру маля. Було очевидно, що він вагається. Не давши отцеві Євлампію отямитися, жінка дістала з-під плаща гаманець і гарячково зашепотіла:
— Отут гроші на його виховання. А також на зведення нового храму. Багато, багато грошей! Ви за все життя стільки не бачили, скільки у цьому гаманці. І все, все це вам — тільки врятуйте синочка, благаю!..
Сказавши це, Марина широким жестом розсипала червінці по всій церкві. Розрахунок був вірний: від такої кількості золота, що казна-звідки виникло в руках незаможної (якщо судити за обшарпаною сукнею та брудним плащем) мандрівниці, піп відверто обімлів. Кілька секунд він жадібно хапав широко роззявленим ротом повітря, потім дещо заспокоївся й насилу вимовив:
— Ну, добре, добре! Гаразд!.. Давай сюди твого сина.
Вона передала отцеві Євлампію загорненого в козячу шкуру малюка, після чого зняла з підмізинного пальця невеличкий срібний перстеньок з печаткою (останній, який не встигли відібрати підступні грабіжники на березі річки) і також простягнула священикові:
— Це віддасте йому на повноліття.
— А ото вже як вийде! — закопилив губи піп. — Я віддам твого сина на виховання до поважної родини, а там…
Але, спохопившись, одразу ж додав:
— Утім, дякую за щедре пожертвування на храм, добра жінко. А тепер іди звідси якнайшвидше, далі тобі залишатися тут не можна. Знайдуть вас удвох у мене — ой, станеться лихо, неодмінно станеться! Тож прощавай.
І поспіхом виштовхав Марину за двері.
«Нехай же буде, як буде! Але хоча б синочка вдалося врятувати», — подумала вона і, востаннє озирнувшись на непоказну церковку, побігла геть, не розбираючи дороги.
Отець же Євлампій ретельно причинив двері храму, з усією можливою швидкістю зібрав золоті монети у гаманець і разом зі срібним перстеньком сховав за ікону Миколи Чудотворця. Тоді лише розгорнув козячу шкуру й побачив чорняве хлоп’я в самій лише спідній сорочці. Дитина була міцною на вигляд, тільки занадто вже худорлявою.
«Нічого, от відпочине дитятко, у мене поживе, тоді й відгодується. Самі ж його й виховаємо», — подумав священик. Тут дитина потягнулася, розплющила жваві, трохи розкосі оченята й заплакала. Не звернувши уваги на хлоп’ячі капризи, отець Євлампій заговорив з ним по-дорослому, від чого плаксій одразу заспокоївся:
— Ти хто такий будеш?
— Я — царевич, — гордовито відповіла дитина.
— Гм… Царевич!
Священик менш за все очікував подібної відповіді, однак захований за іконою гаманець із золотими монетами і срібним перстеньком був найкращим свідченням правдивості слів хлопчика. У голові пронісся рій сполоханих думок: «Царевич?! Тільки цього не вистачало. Хоча чому б і ні?.. Дуже навіть можливо. Але якщо переді мною маленький царевич, то його мати у такому разі — та сама полька!.. Справді, вона ж католичка… Отакої!»