Зусиллям волі відігнавши ці думки, отець Євлампій продовжив питати:
— А звати тебе як?
– Іваном Дмитровичем.
«Дмитрович! Царевич!.. Що ж, усе збігається. Звалив же Ти, Господи Ісусе, випробування на мою голову!..» — жахнувся отець Євлампій, зайвий раз пересвідчившись, якого царевича Івана, Дмитрового сина спрямували у його храм вищі сили. Однак же гроші… величезні гроші!.. Отже, якщо вже назвався груздем, то полізай у кошик.
— Ні, так не годиться — пробасив нарешті піп. — Ти, чадо, відтепер рибалкою будеш, зрозумів? І батько твій теж рибалка. А звуть тебе… звуть…
Швиденько перебравши подумки імена зі святців на сьогоднішній день, 23 червня, після невеличкої паузи піп радісно вигукнув:
— Ну, так, Тимофієм тебе звуть, Тимошкою! Зрозумів, Тимошко?
— Ні! — лунко відповів хлопчисько й негайно поцікавився: — А де моя мамуня?
— О-о-о!.. Такі справи, Іване Дмитровичу, що матір твоя на якийсь час відлучилася в одній дуже важливій справі.
— А в якій?..
— У дуже важливій. Не перебивай мене краще, а вислухай уважно, — отець Євлампій заговорив повчально: — Отож, чадо, матір твоя на якийсь час відлучилася, довіривши тебе моєму піклуванню. І попросила вона, щоб я з тобою у хованки погрався. Ти знаєш, як у хованки граються?
— Авжеж знаю.
— Ну, ото й добре! Тільки хованки у нас будуть дещо особливі: ти сидиш тут, тебе всі бачать, але ніхто не може дізнатися, а отже й розшукати царевича Івана Дмитровича… Зрозумів?
— Ні, — чесно зізналося хлоп’я.
— Тоді знов пояснюю. Тебе шукатимуть. Багато хто шукатиме тебе: наприклад, козаки або стрільці. Тебе, мене — всіх поспіль розпитуватимуть: як звати тебе, чадо? Але і ти, і я, й усі інші повинні відповідати: я Тимофій, син рибалки. Отакі в нас будуть хованки. Добре?
— Добре.
Ледь хлопчисько відповів, як двері храму розчахнулися навстіж, і до церковки юрбою ввалився цілий натовп стрільців. Душа священнослужителя провалилася у п’яти.
— Здоров будь, отче Євлампію! Нумо кажи негайно, чи не бачив ти поблизу когось незнайомого або підозрілого? — одразу ж поцікавився один зі стрільців.
— Ні, не бачив і не чув про чужинців, — голосно пробасив піп.
— А це хто в тебе?
— Де?
— Та оцей хлопчик.
І стрілець мотнув головою у бік малолітнього царевича.
— Ах, оцей?.. Цей… Та я й не знаю навіть, хто він такий! Ранком циганський табір проїжджав, от і підкинули бурлаки одного з малюків своїх.
Вперши руки в боки, стрілець пильно оглянув дитину й замислено мовив:
– І справді циганча! Ну що ж, буде…
— А от і ні! — зненацька вигукнув хлопчисько.
Горопашний отець Євлампій обімлів з переляку, уявивши, як дитя, котре нічого не тямить у життєвих перипетіях, негайно викладе всю правду про себе, царевича Івана Дмитровича. Серце священнослужителя закалатало в скаженому темпі, холодний піт проступив на зблідлому чолі.
— Ніяке я не циганча, — повторило маля.
Отець Євлампій повільно осів на підлогу. Декілька стрільців кинулися до попа і спробували підняти його. І тут хлопчисько весело заверещало:
— Я не циганчатко, я рибачатко, і батько мій рибалка також, як і я!!! А звати мене Тимофієм, отак!
Дуже вже йому сподобалася нова, така особлива гра у хованки…
24 червня 1614 року царський воєвода князь Одоєвський зі своїм загоном під орудою стрілецьких голів Пальчикова й Онучина підійшли до місця останньої стоянки загону Заруцького — Ведмежого острова на Яїку. Шістьома сотнями останніх козаків командував уже не сам Іван Заруцький, а отаман Треня Ус. Цілий день атаки стрільців вдавалося відбити, але наступним ранком усе було скінчено: Івана Заруцького передали в руки князеві, козаки присягнули на вірність цареві Михайлу Романову.
Марину Мнішек знайшли на березі Яїка, її дитину відшукали через два дні в родині якогось яїцького рибалки. Упізнали хлопчиська по речах і по золотому натільному хрестику. Коли Марині повідомили про те, що син її знайдений, жінка впала в буйне божевілля і негайно зажадала, щоб дитинку привели до неї. Однак прохання матері не задовольнили, побоюючись, що «дурна баба» придушить маля.
6 липня бранців в окремих візках доправили в Астрахань, а 13 липня, закувавши в кайдани, відправили в Москву на виконання вищого розпорядження: «Везти Марину, сина її й Івашку Заруцького з великим наглядом, закованих, і таборитися обережливо, щоб по них злодійські люди безвісно не прийшли. А якщо по них прийдуть звідкись злодійські люди, а їм буде воно під силу, то і Михайлу й Баїму — Марину зі Злодійком її, й Івашку Заруцького побити до смерті, щоб їхні злодії живих не відбили».