— Сідайте. Мабуть, зголодніли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикує. Нічого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Мені це неначебто дозволено, я ж тутешній писар Матвій. Я весь час метушуся між черню й знаттю, верчуся-кручуся і з тими, і з іншими, бесіди веду, справи всякі вирішую… Сідайте!
Лисий дідок прочинив вікно й гукнув:
— Параско! Параско, у нас гості!..
— Зараз, зараз… — долинуло іззовні. За деякий час на порозі прибудови з’явилася пишнотіла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан і розкішну квітчасту хустку, невдоволено запитала:
— У чому річ?
— Гості в нас, кажу ж тобі! Принеси-но чогось попоїсти, вони з дороги зголодніли.
Красуня невдоволено пирхнула:
— Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…
— Та все неси, все! — роздратовано махнув рукою писар.
Молодиця принесла гостям казанок холодної каші й глечик молока:
— От! Це все, що є.
— А ложки?.. — набурмосився писар.
— Свої треба мати, — невдоволена Параска кинула на стіл дерев’яні баклуші[6]. — Оцим їжте, іншого немає.
Втім, ледве гості приступили до частування, як у дверях з’явився вартовий і наказав прибульцям йти за ним. Приїжджі мовчки вийшли. Писар зажурено крекнув, а Параска, зрозумівши, що й до чого, єхидно поцікавилася:
— То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пішла собі.
І поволі розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу. Писар тужливо зітхнув і повернувся до свого столу.
Тим часом гості увійшли до Старця. Був він високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокійними, впевненими світлими очима, у яких світився ясний розум. Коли гості увійшли, Старець відірвався від читання якогось сувою. Якнайщільніше закутавшись у сіру вовняну накидку, він кивнув охоронцеві — той миттю вийшов геть. Тоді Старець повернувся до гостей і почав уважно розглядати їх.
Його кімната не відрізнялася особливою розкішшю й розмірами. Приміщення навіть здавалося надто просторим через майже повну відсутність меблів: лише попід далекою стіною стояли стіл, два стільці й невеличке різьблене крісло з високою спинкою.
— Ласкаво просимо, — нарешті прорипів владним голосом загадковий чоловік, якого іменували Старцем. — Я уважно слухаю.
— Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, — мовив козак. — А тепер дозвольте мені піти, оскільки завдання моє виконане.
— Прекрасно, — кивнув той, — можеш іти.
Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.
— Що тебе бентежить, юначе? Сідай, розмова у нас не скора.
— Я не розумію, куди потрапив і з ким розмовляю? — неприховано обурився затриманий.
— Неважливо, Михайле… тебе, здається, саме так звуть?
— Так.
— Ну, отже, служу я в Розрядному приказі[7], звати мене Федором. До речі, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речі, давай-но все-таки присядемо, бо я вже літній, а в ногах правди немає.
Федір почимчикував до далекої стіни, а там розташувався в кріслі. Михайло слухняно пішов слідом, опустився на стілець навпроти Старця й поцікавився:
— А що, хіба в мене є вибір — домовитися або?..
— Вибір є. Ти можеш мовчати й жити спокійно. А можеш по дурості пробовкнутися комусь про нашу розмову. Але отака кепська штукенція, Михайле: тільки-но це станеться, як ти разом з усією родиною без суду й слідства опинишся в холодній. І це ще в найкращому разі…
— Я зрозумів, — похмуро пробурмотів затриманий. — Що ж, давайте швидше закінчимо нашу розмову, оскільки…
— Але ж я сказав, що говоритимемо ми довгенько, тому наберися терпіння. До речі, обідом тебе нагодували?
— Писар наказав одній молодусі накрити нам стіл. Щоправда, вона не дуже квапилася, тому перекусити ми так і не встигли.
— От же ж нероба! — обурився Федір. — Добре, після розмови почастую обідом. Отже, почнемо…
Старець миттю зробився дуже серйозним, погляд його тепер був якимсь колючим:
— Розмова ця мала би відбутися із твоїм батьком — священиком Євлампієм. Але як ми довідалися, він нещодавно помер… Тож поговоримо з тобою. Отже, давним-давно, років двадцять тому твій батько дав притулок у себе чотирирічному маляті на ім’я Іван. Я розумію, що багато води відтоді витекло, але все ж таки спробуй згадати. Прошу тебе, це дуже важливо.
7
Орган військового управління в Московському царстві XVI–XVII століть, який відав служилими людьми, військовим управлінням, а також південними і східними прикордонними містами царства.