— Чого тобі треба, мандрівнице? Хочеш, щоб ми відвезли тебе в найближче село? Що ж, тоді сідай.
Баба мовчала.
Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:
— Давай-но рушай, ця стара не знає, чого їй треба.
І тут баба заговорила:
— Андрію… Не поспішай їхати… Дай-но подивлюся на тебе.
Голос був глухий і вібруючий, але слова вона вимовляла дуже чітко.
— Звідки ти знаєш, як мене звати? — перелякано запитав Немирич. Він не міг пригадати, коли раніше зустрічав цю старчиху.
Стефан мляво й якось неохоче натягнув віжки, але кінь навіть не ворухнувся. Баба пожвавішала й мовила:
— Мені не потрібно в селище… Я тільки хотіла спитати… Куди лежить твій шлях?
— Додому, — мовив пан Андрій, хоча відповідати дуже не хотілося, та й запитання було явно недоречним.
— Я знала, що зустріну тебе, — між тим продовжила старчиха-циганка тим самим деренчливим голосом.
Немовби уві сні Немирич оглянув залитий місячним сяйвом цвинтар. Йому раптом здалося, що в блідих примарних променях хрести… ледь поворушилися!..
— Чого ти від мене хочеш? — прямо спитав князь. Він намагався говорити так, щоб його питання прозвучало голосно й упевнено. Однак йому було лячно, і тремтіння в голосі виказувало його внутрішнє сум’яття. Година ж пізня, а прокладена поміж могилами дорога мимоволі навіювала похмурі думки.
— Хочу тобі поворожити.
— Ні! — жахнувся Андрій. Але баба вже владно вхопила його за руку, і князь чомусь відразу припинив пручатися. Циганка перевернула його руку долонею нагору й забелькотіла, немов божевільна:
— Кров!!! Смерть!!! Кров… Смерть…
Далі все сталося так швидко — як оком змигнути. Андрій і сам не знав, чи бачив усе насправді, або ж з ним сталася миттєва непритомність!..
…Самотній воїн відбивається від сотні ворогів, навколо гори трупів і калюжі крові… Але от вже розлючена юрба тягне до болота його оголене тіло…
…Баба повернула голову, примара зникла, хустина сповзла назад.
Місячне світло впало на її обличчя, висвітливши жовту, немов пергамент, шкіру, величезний гачкуватий ніс, потворний беззубий рот…
Андрій відчував на своїй долоні холодні кощаві пальці. Він спробував відсмикнути руку, але не зміг.
— Поїхали, Стефане! — вигукнув князь і таки висмикнув руку, перехрестившись.
— Не йди, я ще не все сказала, не все пояснила… — почала благати старчиха. — Я не бачу тебе. Тут надто багато світла. Повернися й подивись мені в очі…
Немирич покірно повернув голову й поглянув у її жахливі нерухомі, немовби скляні очі, затягнуті напівпрозорою зеленуватою плівкою…
— Стефане, скоріше, геть звідси!!! — не своїм голосом заволав пан Андрій. — Подивися, це ж мертвячка! У неї ж мертві очі!
Стефан непевно смикнув віжки. Кінь жалібно заіржав і через силу рушив з місця, але баба не відставала, вона перетворилася в чорну хмару й продовжувала плисти над землею поруч із візком. У тиші ночі чулося її бурмотіння, що переслідувало Немирича і зводило його з глузду…
— Від долі не втечеш, її не обскачеш на коні, не об’їдеш на возі!.. І дарма, хто помре: може, це будеш ти, пане?.. А може, і якийсь нащадок твій?..
— Жени!!! Геть жени від цього клятого місця!!! — у розпачі закричав Андрій.
Стефан здригнувся, немовби прокинувшись, і щосили стьобнув коня. Але тварина вже не мала потреби в тому: здригнувшись усім тілом, кінь злякано заіржав і понісся галопом. Земля полетіла з-під копит, дерева й хрести замиготіли, потім злилися в нерозрізнену суцільну стіну… Баба відлетіла від візка, і, немов підхоплений ураганом крихітний осінній листочок, зникла в нічній пітьмі.
— Ти бачив бойовище й одинокого козака?! Ти бачив ріки крові?! — задихаючись, запитав князь у Стефана. — А розлючену юрбу?.. А болото?..
Цвинтар нарешті залишився позаду, віз вилетів на велику дорогу, звідки до панського маєтку було вже рукою подати. Мали рацію завсідники корчми: шлях через цвинтар виявився найкоротшим… але яким жахливим!..
— Ні, ніякого козака я не бачив. Мабуть, тобі привиділося, княже, — тихо відповів Стефан. — А баба?.. Та це просто юродива якась. Кого тільки не зустрінеш на цвинтарі уночі… Забудь про ці дурниці, княже!
— Як я можу забути таке?! — обурився Андрій. — Ця карга наврочила чиюсь смерть! І звідки вона знала моє ім’я?!
— Одружитися тобі потрібно, княже, а не вислуховувати маячню всяких божевільних бабів. А слова її забудь! Не для тебе це пророцтво, отак. Боже борони від таких пророцтв… і від клятих божевільних провісниць заразом!..