— Не знаю. Може, ти щось порадиш? — хлопець взяв її за руку.
Естер довго роздумувала.
— Я б на твоєму місці влаштувалась на будь-яку роботу і продовжувала боротись за свою правду.
— Ти могла б це зробити, — сказав хлопець, міцно стиснувши руку дівчини. — Я не можу.
— Чому?
— І це питаєш ти, секретар університетської молодіжної організації? — сумно всміхнувся хлопець. — По-перше, тому, що, як не крути, а я класово чужий елемент. Батько справді був членом партії нілашів. Покійна мати походила з сім'ї високопоставленого чиновника. Правда, я був антифашист. Але хто це підтвердить? Майя вмерла, її дядька й тітки теж немає в живих. Хто мені, повірить? Каллош говорить, що я антикомуністично настроєний. Ти, правда, добре знаєш, що це не так. Уся трагедія полягає в тому, що мені не вірять. Слово Каллоша має більше ваги, ніж моє. Я серджусь не на тих, хто вірить Каллошу, а на Каллоша, який вводить їх в оману. Це безвихідне становище. Повір мені. Чи знайдуться люди, які б виступили на мій захист?
— Знайдуться. В тому числі і я, — перебила його дівчина.
— О люба Естер. Ти дуже добра. Але чи прислухається хтось до твого голосу?
Дівчина в думці визнала, що Іштван має рацію. Та все ж їй хотілося підтримати в ньому віру в свої сили.
— Іштване, — озвалася дівчина, — ти не вчинив нічого протизаконного, ну, такого, чим могла б зацікавитись поліція?
Хлопець рвучко підвів голову, його очі тьмяно заблищали.
— Естер! Як ти можеш таке припустити? — Не дочекавшись відповіді, він пристрасно промовив: — Клянусь тобі, що нічого такого я не вдіяв!
— В такому разі я тобі раджу самому звернутися до поліції і…
— І попросити, щоб мені дали можливість далі вчитися?
— Ні. Розповісти, що ти почув у Голуба.
— Сказати те, що вони і без мене знають? Це смішно.
— Та ні! Попросити, щоб розслідували твою справу!
— Сподіваюсь, ти кажеш це несерйозно? — промовив хлопець і замовк. — Ех, усе це дурниці. Поговорімо про щось інше. Наприклад, про те, що не завадило б тобі навчити мене танцювати.
— Не будь циніком, Іштване. В цьому немає потреби.
— Як і в тому, щоб мучитись над проблемами, вирішення яких залежить не від нас. Зрештою, моя справа — це дрібниця. Майбутнє країни залежить не від долі однієї людини… Я вибув із гри… але з вас все ж таки вийдуть лікарі…
— Облиш, прошу тебе! — сказала дівчина. — Іштване, я від щирого серця хочу тобі допомогти. Мені не байдуже… — вона не доказала і наче прикусила язик.
— Що тобі не байдуже? — спитав хлопець.
— Значить… ну… — збентежилась дівчина, — не байдуже, як вирішується в нашій країні доля людини.
— Я думав, ти скажеш щось інше.
В кафе зайшли нові гості. Хлопець глянув на новоприбулих, його обличчя враз змінилося. Він всміхнувся і приязно кивнув головою.
Новим відвідувачем був той самий молодик, якому він допоміг видертися на трамвай. Разом з ним була вродлива чорнява дівчина. Прибулий теж всміхнувся Іштванові.
— З ким ти привітався? — спитала Естер.
— Так, один незнайомий, — відповів Іштван. — Коли йшов до тебе, він скочив на той же трамвай, що я, і я допоміг йому.
Того ж дня у Єви був вихідний. О пів на десяту вона мала зустрітися з Фреді. Дівчина дуже нервувала і боялася цієї зустрічі. Від капітана вона досі нічого не добилася. А Фреді цікавиться саме ним. У Єви з деякого часу було таке відчуття, що за нею стежать, хоч поки що це нічим не підтверджувалося. Вона суворо дотримувалась правил конспірації. Проте страх перед можливим провалом не залишав її.
Єва переодяглась. Вимкнула світло і довго вдивлялася у вікно в скверик перед будинком. Ніщо не викликало підозри. Повільно зійшла по сходах. Перед ворітьми обережно оглянулася. Скверик був тихий і безлюдний, тільки з вулиці Пожоні долинали дзвінки трамваїв і гуркіт автомашин. Вона вийшла на вулицю Пожоні. На трамвайній зупинці затрималася. По її картатій парасолі лопотіли дощові краплі. Нікого поблизу не було. Єва заспокоїлась, вийшла на бульвар. Біля зупинки автобуса постояла. Пропустила два автобуси. «Ні, не стежать, — вирішила. — Коли б стежили, були б десь поруч». Попрямувала назад, на вулицю Шандора Фюрста і завернула в кінотеатр «Дунай». Навіть не розгорнула квиток, щоб узнати, де її місце. Перед обідом, коли конверт з квитком кинули через щілину в дверях у коридор, вона прочитала лише, що має йти на останній сеанс.
Нудьгуючи розглядала в фойє рекламні щити, анонси майбутніх кінофільмів. Дочекалася другого дзвінка і тільки після цього увійшла в зал. Її місце було у двадцять четвертому ряду, другий стілець з краю. Зал був переповнений, тільки місце поруч з нею було вільне. Фреді запізнювався. Вже почалися кадри основного фільму, коли дівчина відчула, що хтось сів поруч. Це був не Фреді. Його вона пізнала б за характерним запахом лавандових духів. Серце її калатало. Раптом незнайомий взяв її за руку і поклав на долоню ключ. Ще кілька хвилин посидів біля неї, потім підвівся і вийшов. Єва глибоко зітхнула. Вона знала, що значить передача ключа. Фреді викликає її на розмову у свою віллу. За кілька хвилин до кінця сеансу вона вийшла з залу.