На таксі під'їхала до вілли.
— Не стежили за тобою? — спитав Фреді — високий чоловік в окулярах. На вигляд йому було років сорок.
— Ні, — ледве чутно відповіла Єва.
— Сідай.
Дівчина плюхнулась у зручне крісло біля каміна і з острахом глянула на Фреді.
— Що з тобою, чого ти така злякана? — спитав той і по-дитячому мило всміхнувся дівчині.
— Ні, нічого, — збрехала дівчина і зашарілася.
— Тоді гаразд, — сказав Фреді, все ще всміхаючись, і сів навпроти дівчини.
Єва догідливо глянула на співрозмовника. Фреді в задумі гладив своє квадратне, трохи випнуте вперед підборіддя. У нього були довгі, як у піаніста, пальці з старанно зробленим манікюром. Одягнений у простий сірий костюм з синьою краваткою в дрібних візерунках. Єва завжди бачила його тільки в костюмі сірого кольору. Фреді одягався завжди просто. Часто їй спадало на думку, що він, можливо, священик, тому дає перевагу одноманітним, нудним кольорам.
— Ну, що нового? — порушив тишу Фреді. На цей раз за окулярами всміхалися лише його карі очі.
— Нічого нового не довідалась, — відповіла дівчина. — Ніяк не доб'юсь, щоб капітан призначив мені побачення. Він якийсь дуже пасивний…
— Це погано, Єво! Дуже погано. Час минає, а ми тупцюємо на місці… Ми повинні будь-що здобути цей план… так… так… будь-що!
— Порадь мені, як бути? Не моя вина, що він не цікавиться мною, — сказала дівчина.
— Інших новин немає?
— Більше нічого не знаю.
— Зрозуміло, люба Єво… Як почуває себе наш друг Фері? Ви все ще сваритеся з ним?
— Ні, ні… іноді він бурчить, але взагалі…
— Так. Фері — спритна людина. Старий лис… — засміявся Фреді. — Про мене він нічого не розповідає? Не казав, з якого часу ми знайомі з ним? Бо старий любить іноді базікати.
— Мені він нічого не говорив, — відповіла дівчина.
— І ти теж не розпитувала його про мене?
— Ні.
— Це правильно! — похвалив її Фреді. — Бо я не люблю, коли хтось цікавиться моєю особою. — Він розкотисто засміявся. — Це вже в мене така погана звичка.
Дівчина мовчала.
— Може, вип'єш щось? — спитав Фреді. — У мене чудове віскі. Вчора привезли.
— Як хочеш.
Фреді підвівся, взяв з буфета дві чарки і пляшку віскі. Не кваплячись поставив на стіл, потім пішов у другу кімнату і повернувся звідти з автосифоном. Нарешті сів, наповнив чарки і перекинув ногу на ногу.
— За твоє здоров'я, Єво, — він підняв чарку і хитрувато підморгнув дівчині.
— У мене є хороші музичні записи, може, послухаєш? — спитав він згодом.
— Охоче, Фреді… — Євине серце сполохано калатало. Вона знала, що Фреді викликав її не для того, щоб розважатися. Чого йому треба від неї? Досі вони ніколи не слухали музики.
Фреді включив магнітофон. Приємна мелодія, витримана у швидкому, екзотичному ритмі, наповнила кімнату. Фреді довгими пальцями вистукував такт, Єва слухала, склепивши повіки. На кілька хвилин вона забула про все. Згадувались ті часи, коли ще була вільною і суботніми вечорами танцювала з своїм нареченим. Вони горнулись одне до одного і мріяли про майбутнє.
Музика раптом обірвалась, але стальна стрічка крутилася.
— Тепер прислухайся до цього номера, — почула Єва голос Фреді.
— Я слухаю, — відповіла вона, не розплющуючи очей.
«Ні, не хочу!» — заверещав з магнітофона її голос.
У Єви було таке відчуття, що вона ось-ось знепритомніє. Ні, ні, це неможливо! Вона не наважувалась розімкнути повіки.
«Усе, розумієш, усе, тільки не це!» — чула вона благальний голос, що переривався від плачу.
Почулися звуки, викликані бійкою, потім дикий, жорстокий голос Вільдмана:
«Ти, шльондро, не хочеш мене?.. Ні?»
«Облиш мене, благаю, облиш… Я ненавиджу тебе!»
«Ага! Так ти віддаєшся Фреді і тому хлопцеві, якого підібрала, а мені не хочеш? Ти… Роздягайся!»
— Продовжувати? — почула вона крижаний голос.
Дівчина відкрила очі і крізь сльози глянула на Фреді.
— Ні, не треба… Ні… — прошепотіла Єва.
Фреді вимкнув магнітофон.