— Може, цим він хотів підкріпити рішення комісії, бо воно не дуже обгрунтоване.
— Можливо, ти маєш рацію. На всякий випадок доручи комусь перевірити в поліції. Що з Євою?
— Ще не залишала своєї квартири, — доповів Коцка. — Ввечері, певно, не піде на роботу. Дзвонив із «Лілії» Бозонтош. Єва нібито хворіє.
— Хитра дівчина, — озвався підполковник. — Учора спритно вислизнула з-під нагляду.
— Двічі міняла таксі, — виправдовувався Коцка. — На жаль, я відстав од неї. З кіно вийшла під час сеансу.
— А встановили, коли вона купила квиток? — спитав Челеї.
— Квиток купив, очевидно, хтось інший.
— Нічого вже не вдієш. Будьте пильніші. Тільки через дівчину ми зможемо добратися до Фреді. А нас цікавить насамперед він, керівник банди.
По обіді Іштван знову прийшов до Естер, але не застав дівчини вдома. Напередодні двірник їхнього будинку, а згодом мешканці квартири по секрету сказали Іштвану, що приходили з поліції, цікавились ним. Він перелякався. Від хвилювання не міг їсти, цілу ніч не спав, крутився в ліжку, його переслідували кошмари. Він уже бачив себе в кайданах, у тюремній камері і в думках завжди виникало те саме запитання: за що. Відповіді не знаходив. Чутки, які студенти університету пошепки передавали один одному, набирали тепер реальної форми, і в такі хвилини невимовний жах стискав Іштвану серце. Від найменшого шарудіння він схоплювався. Кожної хвилини чекав, що по нього прийдуть, накладуть наручники, посадять, і хтозна, що тоді з ним буде. Він не знав, що робити, до кого звернутися по допомогу. Іноді заспокоював себе, що йому нічого боятися, бо ніяких гріхів за ним нема, усе його життя — не розкрита книга, кожен може вичитати в ній правду. А згодом його знову охоплював відчай від думки про те, що брехливі звинувачення Каллоша важко спростувати. Якщо Каллош стверджуватиме, що в Іштвана антирадянський настрій, то повірять Каллошу, а не йому. Хлопцеві хотілося поговорити з Естер, відвести душу. Та йому не пощастило.
Іти додому Іштван не наважувався, бо думав, що на квартирі його вже чекають з поліції. Він згадав Єву.
«Піду до неї — майнула думка. — Може, вона чимось допоможе».
Він рушив, до найближчої зупинки і сів на трамвай.
Поквапливо піднявся по сходах. Подзвонив. Серце закалатало. Єва відчинила двері. Вона глянула на Іштвана широко розкритими від здивування очима. В них майнуло занепокоєння і навіть прихований страх. Та Іштван помітив у них ще й спалах радості.
Хлопець розгубився. Хотілося повернутись і піти геть. Він не міг і слова сказати, тільки судорожно ковтав слину і з невимовним сумом дивився на дівчину.
Від Єви не сховалося збентеження хлопця, її вразив сум в його очах.
— Заходь, — сказала вона ледве чутно.
Її губи здригнулися в слабій усмішці.
Іштван пробурмотів якусь подяку і зайшов. У прихожій зупинився, немов злякана дитина.
— Проходь далі, — запрошувала дівчина.
Вона пішла вперед, Іштван за нею. В кімнаті було затишно, тепло. Ковдра тютюнового кольору була напіввідкрита. Біля ліжка лежала книга і стояла попільничка з недокурками.
— Сідай, — сказала дівчина. — Я знову ляжу, мені нездужається. — Під очима у Єви були великі синяки — сліди недоспаних ночей, втоми, знервованості.
Іштван скинув плащ і сів у крісло. Він зібрав усю свою волю, щоб перебороти збентеженість. До деякої міри це йому вдалося.
— Що в тебе болить? — спитав Іштван дівчину і зашарівся від того, що звернувся до неї на «ти».
— А-а. Ти ж медик. Нічого не болить. Нерви, поганий настрій.
Єва добре знала, в чому причина такого настрою. Вже кілька днів вона жила без наркотика, і тому все здавалось їй осоружним, безглуздим, нею оволодівав непоборний страх. Наркотик підтримував у ній дух, додавав сил, сміливості.
Вони мовчки дивились одне на одного. Єва тільки тепер помітила, який мужній вигляд у хлопця, її зворушували його очі.
«Біля такого здорового, чистого мужчини, може, з мене вийшла б ще людина», — думала вона. Її обличч спохмурніло, Єва опустила повіки і відчула, що плач невблаганно душить горло.
Іштван бачив, що дівчина бореться з собою.
«У неї, мабуть, ще більше горе, ніж у мене», — подумав він. В душі в Іштвана озвався лікар, прокинулось почуття обов'язку, його власна гіркота відступила, біль трохи вщух.
— Я міг би тобі допомогти? — співчутливо спитав він.
— О, ні, не треба, нічого особливого в мене нема Просто осінь погано впливає. — Вона взяла сигарету, запалила. Лежала, спираючись на лікоть лівої руки. Ковдру натягнула на себе. — Осінь, — повторила дівчина задумливо. — З нею в мене зв'язані погані спогади. Восени 1944 року вмерла моя мати. Через тиждень прийшло повідомлення про смерть батька.