— Коли становище таке, яким ти його змалював, — задумливо мовив Коцка, — то було б добре якнайскоріше поговорити з хлопцем, а то він ще втне якусь дурницю.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, що Фреді і його компанія можуть скористатися становищем у власних інтересах. В такому моральному стані, в якому перебуває Краснай, це легко може статися. Я вже не кажу про те, що хлопчина працював з професором Голубом. Він може дещо розповісти їм. Досліди Голуба, певно, цікавлять їх.
Челеї зморщив чоло.
— Ти маєш рацію, — промовив він замислено. — Хлопець справді може вплутатись у якусь неприємну історію. А було б шкода його.
— Може, поговоримо з ним? — запропонував Коцка.
— Тепер?
— Хоч би й тепер, коли не маєш іншої спішної роботи.
— Не заперечую, — відповів підполковник.
Через півгодини вони були вже на квартирі Красная.
— Вчора по обіді пішов з дому, і з того часу ми його не бачили, — сказав їм сусід по квартирі.
— Як він поводився останнім часом? — спитав Челеї.
— Був дуже схвильований, неуважний. Іноді цілими днями не виходив з кімнати, — розповідав сусід, бухгалтер років п'ятдесяти, в окулярах. — Щось не гаразд із ним?
— Ні, все гаразд. Просто хотіли поговорити з хлопцем.
— Що йому передати, коли повернеться?
— Заждіть. — Челеї на якусь мить задумався. — Не кажіть йому нічого. Я дам вам номер свого телефону. Нехай він мені подзвонить.
Після того як Челеї з Коцкою пішли, сусід ще довго сушив собі голову, що міг вдіяти отой нещасний хлопчина. «Підполковник Челеї», — прочитав він записку. Повернувшись у кімнату, він розбудив дружину.
— Що сталося? — спитала заспана жінка, протираючи очі.
— Гадаю, що незабаром одержимо другу кімнату. Завтра ж подам заявку в житлове управління.
— Що з Краснаєм?
— Вплутався в якийсь шпіонаж. Підполковник і ще хтось приходили по нього.
Чоловік зняв окуляри і пірнув під ковдру. Цієї ночі йому снилася нова квартира.
Другого дня Іштван не виходив з квартири Паппа. Хазяїн ще вранці кудись пішов.
— Я все влаштую. Тільки прошу не виглядати навіть у вікно. Дружина приготує вам сніданок і обід. Можливо, що вже по обіді вирушимо. Читайте, відпочивайте, бо вночі вам доведеться пройти пішки щонайменше двадцять кілометрів. Через радянську зону ви мусите за ніч перебратись, інакше вскочите в халепу.
Іштван залишився на самоті. Він ніяк не міг подолати хвилювання. Дуже хотілося, щоб усе було вже позаду.
Близько восьмої години дружина Паппа принесла йому чай і хліб з смальцем. Низенька, повна молода жінка з ляльковим обличчям мовчки поставила сніданок на стіл і одразу ж вийшла. Іштван випив чай без хліба і почав неспокійно проходжуватись по напівтемній кімнаті. Іноді зупинявся біля вікна і дивився у двір, засаджений фруктовими деревами.
Надворі похолоднішало. Ще вчора стояла сонячна погода, а сьогодні нахмарило, подув різкий вітер. Попелясті, набубнявілі від дощу хмари, наче швидкі парусники, мчали на схід. Оголені крони дерев погойдувались і скрипіли, вітер, що дув з Альп, тужною піснею завивав у комині.
Іштвана гнітила самотність. Горло здавлювали спазми, на серце лягало неприємне відчуття непоправного лиха, наче хтось нашіптував йому: «Не йди нікуди, не залишай батьківщини. Що чекає тебе на далекій чужині?» — «Кріпись, — заспокоював він сам себе. — Хіба не бачиш, що іншого виходу немає? Тут ти не можеш стати лікарем, а там закінчиш університет і повернешся додому. Ти не завдаси країні ніякої шкоди». — «Безперечно, мене мучитиме туга за батьківщиною, — розмірковував він. — Це неминуче. Але з цим можна боротися. Зрештою, мова йде про якісь два-три роки. Цей час якось промине. А тим часом з'ясується, що я не вдіяв ніякого злочину. З-за кордону напишу листа властям поясню, що ні в чому не винуватий. Хіба це провина, що Каллош ненавидить мене? А втім, може й він не відчуває до мене ненависті, а просто хоче продемонструвати свою політичну пильність. Все одно поки що треба тікати».