— Так, — зітхнув капітан. — Колись дядько був багатою людиною. В Сінгапурі мав власний бар. Здається, і в Бангкоку теж.
— У мене таке враження, — задумливо промовила дівчина, — що останнім часом він багато займався східною містикою. Очевидно, це вплинуло на його нерви.
— Цілком можливо, — погодився капітан. — Навряд чи думав він раніше, що йому доведеться заробляти на хліб старшим офіціантом…
— Щось мені все ж таки незрозуміло, — перебила дівчина спогади Шоша.
— А що саме?
— Просто не віриться, щоб у дядька Фері міг бути племінник — офіцер генерального штабу.
— Чому? — Шош здивовано глянув на дівчину.
— Старий люто ненавидів комуністичний лад.
— Так. Це я знаю. Ну і що ж?
— А ви, його племінник — офіцер генерального штабу в комуністів.
— Ви теж ненавидите цей лад? — глянув з цікавістю в очі дівчини Шош.
— Чи ненавиджу? Не знаю. З вами важко одверто говорити, бо ви все ж таки офіцер. Зрозумійте! Мій батько був полковником старої армії. Він був по-справжньому хорошим солдатом. Вмер смертю хоробрих. Але коли б він і не загинув на фронті, то його стратили б як воєнного злочинця. Мій наречений був теж кадровим офіцером. Тепер він у тюрмі. Нікого в мене не лишилось. Я була студенткою університету. Тепер продаю в ресторані хліб. Сподіваюсь, ви не чекаєте від мене, щоб я підстрибувала чи співала від радощів?
— Як звуть вашого нареченого?
— Навіщо це вам?
— Може, я знаю його. Бо я теж служив у старій армії…
— Ви?
— Так, я. Що тут дивного?
— А тепер стали солдатом цього ладу?
— З чогось треба жити. Хіба краще було б, якби я був некваліфікованим робітником?
— Але як ви стали офіцером генерального штабу? Невже вам довіряють?
— Гадаю, що так. Я член партії. Свої обов'язки виконую сумлінно. В полоні добре вивчив російську мову…
— І стали навіть комуністом?
— Пробачте, я таке не казав, — заперечив Шош.
— Ви сказали, що ви член партії.
— Якщо хтось католик, це ще не значить, що він вірить в бога, — всміхнувся офіцер.
— Це правда, — засміялася дівчина.
— А втім, — вів далі капітан, — ніколи не знаєш, що може стати людині в пригоді. Я не йду нперекір долі.
— Ви цікава людина…
— Простий, рядовий смертний. І хочу жити… Кожна людина намагається жити так, як їй найлегше… Життя таке коротке. Бачите, бідний дядько Фері теж так раптово помер. Я гадав, що зможу жити в нього, а тепер мені доведеться шукати іншої квартири.
— Ось що, — запропонувала дівчина, — коли хочете, навідайтеся до лікаря дядька Фері. Мабуть, в нього заповіт старого. Хтозна, чи не відказав він квартиру вам…
— Ви знаєте, де живе той лікар?
— Заждіть, я десь записала адресу, бо дядько Фері одного разу рекомендував мені його. — Єва взяла свою сумку і заходилась ритися між своїми записами. — Ось вона. Вулиця Керт, чотири.
— Як його звуть?
— Цього я вже не знаю, — одказала дівчина. — Хоч старик і називав його, але я забула.
— Нічого, знайду. Навряд, щоб у тому будинку жило кілька лікарів.
— Здається, він високий, русявий, років сорока. Одного разу заходив до ресторану. Так. Згадала.
Шош підвівся.
— Дозвольте попрощатися, — подав він дівчині руку. — Дякую за все.
— Ні за що. Приємно було познайомитися з вами, — сказала Єва. — Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.
— Очевидно. В мене немає в Будапешті знайомих. Принагідно загляну в ресторан… — обіцяв Шош і рушив до дверей.
— Ви забули свою газету, — гукнула йому навздогін дівчина.
— Це не моя, — здивувався Шош. — Вона лежала на столі ще до нашого приходу.
Єва вражено спинилася. Її збентеження тривало всього якусь мить. Вона всміхнулася.
— Звичайно. Я забула. Вчора ж сама купила її. Знаєте, я дуже люблю спорт, — додала вона для пояснення.
— Я теж, — всміхнувся капітан.
Коли Шош залишив квартиру, Єва роздратовано підійшла до стола і підняла газету. На ній була завтрашня дата [11] . Її роздратування ще зросло.
Іштван прибув до Будапешта ранком. Він не поїхав трамваєм, а вирушив пішки. Пройшовся в район замку, зайшов у маленький ресторан, поснідав, потім, повільно прогулюючись, побрів містом. У нього було таке відчуття, що кожен стежить за ним, паче людям було відомо, що він вночі перебрався через кордон. Біля вежі рибалок [12] він сів на лаву і деякий час зачаровано дивився на широку панораму міста. Думки безладно вирували в голові, страх дедалі наростав. Він не знав, як згаяти час. Вирішив піти в якусь лазню. Вибрав таку, де рідко бував, бо в критому басейні його знають. Повільно побрів туди. Перехожі оглядалися йому вслід. Це стривожило Іштвана. Він подивився на себе і вжахнувся: плащ, черевики — все було в грязюці. В такому вигляді люди не звикли гуляти по місту. Ще добре, що не привернув до себе уваги якогось поліцейського.