— Так.
— Покажи!
— Прошу, пане полковнику! — майор передав Доновану папку. Той швидко перегортав сторінки.
— Ось вам, гляньте, що ви принесли! — сказав він, подаючи папку Іштванові.
Іштван з цікавістю розкрив її. Спочатку він не хотів вірити своїм очам. Перед ним стрибали і миготіли збільшені фотографії. З широко розкритими очима, дедалі більше жахаючись, гарячково перебирав він принесені матеріали. Перед ним були найновіші дані про організацію збройних сил, мобілізаційні плани, дані про озброєння, таємні накази, директиви, протоколи закритих нарад. Йому стало млосно, відчув, що непритомніє. Обличчя його пополотніло, в голові запаморочилось, усе навкруги закружляло, затанцювало. Він шукав слова, але з рота виходило лише безладне хрипіння. Яка… під… лість…
Полковник підвівся.
— Ходімо, — почув Іштван його владний, крижаний голос.
Слухняно встав і пішов услід за Донованом. Майор ішов за ним. В Іштвана підламувалися ноги. Хоч у кімнаті було тепло, він тремтів, мов у пропасниці. Вони пройшли в затемнене приміщення. Донован увімкнув світло. Це був по-сучасному обладнаний кінозал.
— Сідайте, — наказав полковник.
Іштван машинально сів у крісло і заплющив очі. Знову клацнув вимикач. Світло погасло. Тихо застукотів кіноапарат. Іштван розплющив очі і від несподіванки скрикнув. Він побачив себе на екрані. За столом видів отець Пал. Потім почув свій голос. Перед його очима промайнули кадри, зняті після його першого прибуття. Він знову побачив усе, почув свої розмови з отцем Палом і капітаном Клерком. Найжахливішим було те, що він сам мусив тепер визнати: Клерк не примушував його взятися за виконання завдання. Іштван закрив руками очі.
— Ну, — почув він голос Донована, — ви все ще стверджуєте, що вас примушували? Як ви гадаєте, що сказали б на тому боці, за залізною завісою, офіцери контррозвідки, коли б побачили ці кадри? Друга частина фільму, в якому знято моменти, коли ви передаєте нам матеріал, ще в роботі. Її переглянемо завтра. А тепер пропоную вам, друже, піти в свою кімнату і як слід про все подумати. Завтра знову поговоримо. До того часу, мабуть, порозумнішаєте.
В залі засвітилося світло. Іштван був немов очманілий. Похитуючись, він слухняно попрямував за майором. Вони піднялися на другий поверх. Майор відчинив перед ним двері.
— Заходьте!
Іштван зайшов. Двері за ним зачинилися. Він інстинктивно оглянувся навкруги. Це було зручно обставлене приміщення. Килим, на стінах картини, низьке ліжко, шафа, маленький столик, два глибокі м'які крісла. На столі книги, газети. З кімнати вхід у ванну. Все було; як і під час його першого перебування тут, тільки на вікнах — міцні залізні грати. Він обернувся. На дверях не було внутрішньої ручки. Значить, він в'язень.
Приблизно в той же час Фреді зайшов до Єви Шоні. Дівчина помітила, що його щось тривожить. В очах Фреді знову застигла жорстокість, від якої в дівчини хололо серце. Єва згадала все, що сказав їй у свій час про Фреді Вільдман. «Ніколи не забувай, що Фреді жорстокий. Він не дасть пощади. Безжально розрахується з тими, хто йому заважає або чимсь не догодив йому. Будь обережна, Єво, дуже обережна!» Єва немов чула голос старшого офіціанта.
Фреді сидів біля настільної лампи і не спускав з дівчини погляду, його очі тепер не всміхалися. Льодяні бурульки блищать так холодно, як блищали тепер очі Фреді. Єва не наважувалась порушити нестерпну тишу. На її вимушену усмішку Фреді не реагував, і його крижана стриманість закрила всякий шлях до зближення.
— Сідай сюди! — сухо наказав Фреді, вказуючи на крісло, що стояло напроти нього. Дівчина слухняно сіла.
— Скільки років ти працюєш на американців? — спитав Фреді.
— Три роки.
— А твій наречений коли став агентом?
— Він був з ними зв'язаний з сорок п'ятого року… — Єва схилила голову. Вона неспроможна була витримати погляд Фреді.
— Тебе залучив до роботи твій наречений?
— Так.
— Крім нього, хто знає, що ти займаєшся шпіонажем?
— Ніхто.
— Як сталося, що після арешту нареченого ти залишилася на волі?
— На слідстві він про мене нічого не говорив, а доказів не було…
— Зрозуміло, — одказав Фреді. — Скажи-но — тільки дивись мені прямо у вічі — ти і досі кохаєш свого нареченого?
— Кохаю.
— Що б ти зробила для його врятування?
— Все що завгодно!
— Готова навіть пожертвувати своїм життям?
— Так. Моє життя все одно вже нічого не варте, — тихо промовила дівчина.
— Що ти маєш на увазі?
Єва пригладила назад волосся.