— В такому разі ми можемо добратися до Фреді і виручити Олайоша тільки через Красная, — сказав Коцка. — Коли хлопчина з'явиться біля вілли, ми не повинні його затримувати. Треба дати йому можливість зустрітися з Фреді, бо тільки він знає його адресу…
— Так, — сказав Челеї, — життя Олайоша залежить тепер від Красная. Добратися до банди Фреді можна тільки через нього. — Йошко, розкажи все, що знаєш про Красная. Що сталося з ним у Відні? А ти, — звернувся він до Коцки, — подбай, щоб швидше подали вечерю… — Він глянув на годинника. Стрілка наближалася до цифри один.
В кімнату зайшла секретарка.
— Товаришу підполковник, спостерігачі передають, що професора Голуба кудись спішно викликали. Він поїхав на таксі, узявши свою лікарську сумку…
— Дякую, — промовив Челеї. — Здається, старого кудись виманили. Коцко, негайно їдь до вілли. Незабаром я теж прибуду туди.
Було вже близько другої години, коли Іштван розплющив очі. Спочатку не міг второпати, де він і хто той сивий дідусь, в очах якого світиться така ж тривога, як колись в очах його матері.
Поступово туман розсіявся. Іштван впізнав професора і Естер. Відчув, як його обличчя заливає рум'янець. Який фатальний жарт зіграло з ним життя! Тільки з ним могло трапитися таке лихо, бо він виявився сліпою, безвольною іграшкою долі. Стало невимовно соромно, коли згадав про те, яким короткозорим був, як легко дав себе обманути. Чужі люди боролися за його честь, а він утік як боягуз. За це боягузтво має бути розплата. Вона неминуча і сувора. Ось тут перед ним людина, яку він має обікрасти. Людина, яка сміливо піднялась на боротьбу проти маловірів та примиренців і довела свою правду. Іштван має відняти у цієї людини плід її довгорічної праці, бо коли він не зробить цього, його знищать. Але Іштван знає, що професор не переживе крадіжки. Та й він не зможе обікрасти професора. Кому ж у такому разі залишитися живим? Йому чи професорові? Що дорожче: багаторічні досліди і геніальне відкриття чи його існування? Власне життя дорожче. Але хіба це буде життя, якщо він купить його ціною загибелі інших?
— Пане професоре, — озвався Іштван тихо… — Пане професоре…
— Як почуваєш себе, синку?
— Добре… Усе пройшло, Естер, — всміхнувся він дівчині, — ти дуже злякалася?
— Так, дуже…
— Котра година? — поцікавився Іштван.
— П'ятнадцять хвилин на третю, — відповів професор.
— Я мушу йти! — Він сів, спустив ноги на підлогу.
— Куди? Тепер ніч!
— На жаль, пане професоре, я мушу йти! Для мене вже однаково, яка пора…
— А коли я вас не відпущу?
Іштван глянув на сивого вченого.
— Пане професоре, я дуже люблю вас, я невимовно вдячний вам, але й ви не можете мене утримати від виконання мого наміру.
— Іштване, — звернулася до нього Естер, — послухай нас. Ми хочемо допомогти тобі. Невже ти не довіряєш нам?
Юнак підвівся, застебнув сорочку, поправив волосся. Глянув на дівчину. Від смутку й пригнічення не лишилося й сліду. Очі його світились рішучістю.
— Я нікуди не відпущу вас, — заявив Голуб, глянувши хлопцеві в очі. Вони стояли один проти одного. Іштван майже на цілу голову вищий за худорлявого, тендітного вченого.
— Пане професоре, — м'яко сказав хлопець, — я мушу йти. На жаль, ідеться про моє життя.
— Ви вчинили якийсь злочин?
— Так.
— Що ви зробили?
— Тепер я не можу цього сказати. Я тяжко завинив перед вами і батьківщиною. Я міг би сказати: не знав, на що йду, що не хотів цього, мене ввели в оману… Та не скажу нічого.
Естер дивилася на хлопця широко розкритими очима.
— Ні, це… неможливо! — затинаючись, пробелькотіла вона.
— На. жаль, це так, люба Естер! Заспокойся. Коли ми востаннє з тобою зустрічалися, я був ще не заплямований. Тепер за мною тяжка провина. Не знаю, що зі мною буде. Тому я зараз говорю з тобою щиро і з вами теж, пане професоре. Я дуже кохаю тебе, Естер. Це я кажу від усього серця.
— Немає такої провини, синку, яку б не можна спокутувати… Найкраще було б, якби ви щиро призналися у всьому.
Іштван заперечливо похитав головою.
— Цього я не можу зробити. Мене тоді повісять…
Естер зблідла.
— Ти збожеволів! Що ж ти вдіяв? Убивав? Грабував?
— Можливо, що й вбивав, не знаю… Знаю тільки одне — в мене не вистачає сили покінчити з собою. Спробую жити. Тепер мені вже все ясно. Я не хочу бути злочинцем. Хотілося б жити чесно, стати лікарем. Не знаю, чи вийде з мене щось.
— Що ви думаєте робити? — спитали майже одночасно вчений і дівчина.