--- Скажи Луно, як ти вважаєш, ті чоловік і жінка у твоєму сні, то наші мама і тато?
--- Не знаю. Я ніколи не бачила себе зі сторони, та на них ти, точно не схожа.
--- А які вони були?
--- Жінку я не розгледіла як слід. Запам’ятала лише що вона висока, статна і красива з довгим темним волоссям. Чоловіка розгледіла краще. В нього теж темне волосся але стягнуте на потилиці стрічкою. Він красивий, у нього добрі сірі очі і невелика борода. Ще я запам’ятала медальйони у них на грудях. От і все.
--- Твої очі теж красиві і сірі. --- вирвалось у Тевія. Та засоромившись своєї несподіваної сміливості, він одразу замовк.
--- Як це втекли? --- витріщився на старшого вихователя Темхус. --- Ти ж казав, що вони поважають Магру і готові їй служити!
--- Я не знаю. Вони вилізли через вікно. Їм поміг один з охоронців. --- злякано белькотів жрець.
Бідолаха майже лежав в ногах у Темхуса. Він розумів що для нього все скінчено, але з усіх сил намагався відстрочити неминуле.
--- Ми обшукали все навколо замку, вони наче крізь землю провалилися. --- виправдовувався жрець.
--- Крізь землю?--- блиснув очима син Магри.
Несподіваний здогад блискавкою пронизав його свідомість.
--- Крізь землю! Шахта! А ви шукали під землею? --- запитав у вихователя Темхус.
--- Ні.
--- Поблизу старого замку є шахти?
--- Так. Є одна. Ну це та, що з чаклунським каменем. --- згадав жрець.
--- З каменем? То чому ви там не шукали?
--- Але ж вона давно засипана.--- виправдовувався бідолаха, сподіваючись, що можливо його простять і дадуть змогу реабілітуватись.
Та сподівання були марні. Темхус кинув в нещасного вогняний шар, і в мить спопелив його. Син зла обвів поглядом присутніх.
--- Хот з вас бажає такої ж долі?
У відповідь мертва тиша. Слуги Темхуса і Магри боялися навіть ворухнутися.
--- Даю вам строку, до Дня вшанування. Не приведете втікачів, всі станете жертвами. --- крижаним голосом пообіцяв верховний жрець. --- В першу чергу, знайдіть засипану шахту, і обстежте її.
Жерці в знак покори вклонилися своєму повелителю, і не розгинаючись, задкуючи залишили тронну залу. Темхус стомлено підвівся і підійшов до колодязя, на дні якого спочивала його мати. З ями пашило жаром, і підіймалися до гори випари сірки. Син зла на повні груди вдихнув те зловонне повітря.
--- Мабуть, не виїде по доброму з тим чаклунським виродком, мамо. Доведеться її убити. Так буде безпечніше для тебе… --- він трохи помовчав і додав: --- … і для мене.
Втікачі зайшли так далеко, що про повернення назад не було і мови. Вже майже догорів останній факел, а кінця підземному тунелю не було видно.
--- Ну, і що тепер? --- спитав Тевій, коли полум’я, випустивши останні іскри, згасло.
--- Будемо іти навпомацки. --- вперто наполягала Луна.
--- А іншого вибору в нас і немає. --- підтримала свою вихованку Наріта. --- Або ідемо, або помираємо тут, від голоду.
Заперечень більше не поступило і маленький загін рушив далі, обережно намацуючи шлях ногами і руками. Та ось як, у Луненому сні, попереду ледь помітно зажевріло світло. Спочатку воно видавалось лише маренням змучених мандрівників. Та с кожним кроком світло ставало все яскравішим і помітнішим.
--- Здається попереду вихід! --- зраділа, як і решта втікачів, Луна. --- Я ж карала, що треба іти в перед! Я ж, казала!
Дівчина побігла, гукаючи за собою інших. Невже її сон збувався? Дійсно попереду виявилась невелика підземна печера. В ній горіло багаття, навколо якого сиділо кілька людей. Мешканці цієї печери були худими, змарнілими, зодягненими в якесь брудне лахміття. Наріта одразу побачила в них рабів з каменярень. Колись, вона сама, нічим від них не відрізнялась. Сидячи біля маленького багаття, вони тулячись один до одного намагались зігрітися. Побачивши незнайомців, що вийшли з тунелю, вони навіть не поворухнулись. Ці люди не боялися тих, хто виходив з темряви без вогню. Набагато страшнішими були ті, що заходили із зовні з факелами і зброєю. Звісно раби зацікавились неочікуваними гостями, та навіть цікавість не змусила їх полишити нагрітого місця біля багаття. Втікачі привітались. У відповідь тиша, і лише зацікавлені погляди. Наріта, яка вже колись спробувала на собі таке існування, дістала з торби сухарів і барильце з водою. Все це вона поклала додолу і відійшла. Біля вогнища заворушились. Підвівся найкремезніший з каменярів. Мабуть він тут був за старшого. Чоловік підійшов, забрав подарунки, і кивком голови запросив гостей до товариства. З великою невдоволеністю жителі печери посунулися уступаючи місце втікачам.