Теймур не образився на відповідь друга. Він розумів що Карол теж дуже переживає. Він лише скрутно похитав головою і плеснув чарівника по плечу. Карол прийняв цей жест як вибачення, і у відповідь потис Теймурові руку. Ні Хета, ні Плато в розмову не встрявали. Їм важко було зрозуміти почуття двох молодих батьків, які загубили немовлят, а зараз ішли за майже дорослими дітьми. Єдине що вони могли, це підтримувати і допомагати їм, чим тільки можна. Плато першим почув дзвін металу. Хтось б’ється на мечах. Досвідчений воїн не міг ці звуки сплутати ні з якими іншими
--- Попереду бій! --- крикнув він і побіг на долинаючи із за скелі звуки.
Він на ходу витяг меча, і з розгону кинувся у бій. Не треба багато розуму, щоб зрозуміти кому потрібна допомога. Притиснуті до скелі втікачі одбивалися з останніх сил. Мандрівники вчасно прийшли їм на допомогу. Таких справних воїнів Ні Луна , ні Ніла ніколи не бачили. Мечі злітали в повітря неначе блискавки і опускалися на голови Магрових воїнів, і їхні зусилля оборонятися були занадто слабими. Невдовзі, всі вони лежали на камінні, і не подавали знаків життя. В запалі бою ніхто не помітив, як один з охоронців смертельно поранив Лазаря. Від болю бідолаха навіть не міг стогнати. Карол першим помітив це, і прийшов йому на поміч. Всі інші оточили їх. Спід пальців чарівника вийшло тепле жовте сяйво. Воно проникло в рану каменяра, і знеболило її. Та вона не затягувалась, і чоловік повільно помирав.
--- В перше в житті, я не можу нічим допомогти. --- розвів руками Карол. --- Мабуть це тіло, мені не під силу вилікувати.
--- Ти не винен в цьому. --- спробував втішити його поранений. --- Я давно мертвий, і це тіло мертве. Лише мій дух ще живе. І поки він не залишив це тіло, я хочу сказати…
Лазар закашлявся, потім поманив до себе пальцем Луну, і ледве зміг продовжити:
--- Ідіть в скам’янілий ліс. Там знайдіть дерево схоже на лапу птаха. Під ним кілька пласких каменів. На одному з каменів я витесав чотириконечну зірку. Відсуньте їх, це і буде вхід в шахту.
Лазар захрипів і затих.
--- Він помер? --- спитала розгублено Ніла.
Дівчина знала що в цьому світі багато смертей, та ніколи не бачила їх з близька. Сльози потекли по щоках, і вона витираючи їх, змішувала вологу з пилюкою, що товстим шаром покривала її личко. І від цього видовища робилося ще сумніше. Луна притисла сестру до грудей намагаючись заспокоїти, але це мало допомагало. Далі залишатись на місці було небезпечно.
--- Як я чув, вам потрібно до якогось лісу. --- почав розмову Карол. --- Нам до старого замку. Якщо нам по дорозі, то можемо піти разом.
--- Ні. --- покрутила головою Наріта. --- Скам’янілий ліс в іншому напрямку. Він в бік від головного храму. Тому нам прийдеться розпрощатися. Дякуємо за допомогу.
--- Нема за що. --- здвигнув плечима Теймур.
Та все ж, нові знайомі не поспішали розходитись. Якась сила не давала їм, отак просто розійтись. Та ніхто не наважувався почати розмову і знайомство. І одним і другим, було небезпечно довіряти свою таємницю першим-ліпшим зустрічним. Нарешті обізвався Тевій. Хлопець звернувся до Карола:
--- Ви чарівник? І якій магії Ви служите?
--- Білій, хлопче.
--- Що, білий маг, робить в Світі мертвих?
--- В мене і моїх друзів тут є справи.
--- Сподіваюсь, не на користь Магри? --- встряла в їхню розмову Луна. Дівчина все ще тримала в обіймах Нілу.
--- Ні. --- твердим голосом відповів чарівник. --- Те що ми надумали зробити їй дуже не сподобається.
Втікачі перезирнулися.
--- Ми теж хочемо їй нашкодити. --- сказала Наріта, і помовчавши добавила: --- Якщо вдасться…
--- Мене звуть Тевій. --- простяг Каролові руку хлопець.
Чарівник потис її, і назвав своє ім’я.
--- У Вас тепла рука! Ви живий! --- вигукнув Тевій. --- Ви не з цього світу?
--- Я гадав, що ви вже здогада…--- та хлопець не дав Каролові закінчити фрази:
--- Луна і Ніла теж живі!
Мандрівники, від почутого, оторопіли. Вони були готові, до будь чого, та не до такої несподіванки. Невже ті, по кого вони сюди прийшли, стояли зараз перед ними. Курява, що постійно висіла в повітрі, всім покрила брудом обличчя, і крізь нього важко було розгледіти справжній образ. Чарівник, і його друзі і подумати не могли, що перед ними живи дівчатка. Луна не зводила очей з Карола.
--- Я Вас знаю. --- промовила вона несподівано.
--- Що? --- розгубився чарівник.
--- Я бачила Вас і цю жінку, у своєму сновидінні. --- пояснила дівчина. --- Я запам’ятала Ваше обличчя, і оцей талісман.
Карол мимо волі торкнувся оберега рукою. Він згадав як колись, надівав його на свою донечку, щоб захистити її. Чарівник підійшов ближче і зазирнув дівчини в очі. Неймовірна їхня блакить пронизала, його наскрізь.