--- Ось, Ваша дочка хоче з вами поговорити. --- і відійшов у бік.
Карол теж, від несподіванки, трохи розгубився, але швидко отямився і мовив:
--- Федіє, тобі не потрібно питати дозволу, щоб поговорити зі мною. Мені і самому треба тобі багато розповісти. Розповісти про почуття, що переповнюють мою душу. Про ту неймовірну радість, яку я відчув знайшовши тебе. Розповісти як тужить за тобою твоя мама. Вона рахує кожну мить до зустрічі зі своєю дитиною.
Карол узяв доньку за руку.
--- Федіє, я розумію що ті кілька днів, які я тебе не бачив, і ті роки, що ти прожила у цьому страшному світі, неможна порівнювати. Сили зла, саме на це і розраховували. Та повір, мені від цього болить не менше. І те, що ти за цей час не втратила тепла свого серця, своєї людяності і віри в добро, це є справжнє диво. Ти сама диво, і я пишаюся що ти моя дочка.
Від цих слів дівчина відчула неймовірне тепло, що від самого серця розтікалося по всьому її тілі. До очей підступили сльози і вона їх не стримувала. Вона наче розтанула з середини. Карол обійняв дівчину, і широкою долонею провів по голові. Федія, як маленьке пташеня, принишкла в батькових обіймах. Ніколи в житті, їй не було так затишно і хороше. А Карол відшукав очима Тевія, і з вдячністю посміхнувся йому.
Коли друзі вже підходили до лісу, то помітили ще один загін охоронців, і одразу зрозуміли, що теж не залишились непоміченими. Вояки бігли за ними навздогін.
--- Їх дуже багато. --- зауважив Тевій. --- Ще один бій, нам, непотрібен.
--- Ти правий хлопче. --- погодився з ним Карол.
--- Біжимо. Може встигнемо сховатися у якусь нору сховатися. Поки вони нас не наздогнали. --- під'юджував друзів Теймур.
Та ніхто і не сперечався. Маневруючи між кам’яними стовбурами, втікачі все далі заглиблювались у таємничі зарості. Та відстань між ними і загоном охоронців все скорочувалась.
--- Дивіться! Стовбур схожий на пташину лапу! --- закричала Севіла.
--- Неймовірно! --- здвигнув плечима Карол. --- Я, і за спокійних обставин,не сподівався швидко знайти це дерево. Мабуть Боги таки нас не полишають. Хутчіш шукайте камені!
--- Є! Є! Ось! --- закричала Наріта. --- Ось камінь, а на ньому зірка. Відсовуйте!
Чоловіки почали розбирати завал.
--- Ну навіщо було стільки каміння копичити? --- сердито бубнів Плато. --- Ну кинув би один, другий камінь. А то мабуть півдня їх стягував.
--- Не кажи про мертвих погано. Лазар захищав таємницю. --- вступився за покійного Карол. --- Просто швидше ворушись.
Вже чутно було брязкіт обладунків охоронців, коли втікачі залізли у вузьку нору, що вела до найбільшої таємниці Магри. Карол створив сяючу сферу, яка пливла в повітрі попереду, і освітлювала їхній шлях. Друзі поспішали. Вони розуміли, що переслідувачі знайдуть їхні сліди і нору, в яку вони спустилися. Кожна мить була на рахунку, і вони їх не марнували. Та тунелі петляли під землею, і невідомо коли і де вони скінчаться, чи взагалі кудись виведуть. Пройшло багато часу від тоді, як тут проходив Лазар. Проходи могли зруйнуватися і перекрити дорогу до каменю. Або сам камінь чарівника міг бути дуже далеко, адже каменяр блукав дуже довго. Та все ж, друзі не втрачали надію, і вперто просувалися вперед. Вони то ішли в повний зріст, то майже повзли, пробиваючись у вузькі розщілини. Карол весь час прислухався, чи немає бува переслідування. За ними слідом ніхто не ішов. Та ось вони потрапили у невелику печеру. З усього було видно, що створена вона руками шахтарів. Навколо валялися шматки породи, а посередині великий, прямокутної форми, камінь.
--- Мабуть це те, ради чого ми сюди прийшли. --- зробив висновок Карол.
Чарівник протер рукавом поверхню брили, і знайшов на ній лише дві круглих заглибини, і відтиски двох людських долонь.
--- Дивно, і що це може означати? Тут немає жодного надпису!
--- Зачекай! Мабуть не все так просто. --- заспокоїла друга, Хета. --- Пам’ятаєш, коли ми тільки вирушали в Далмарію, Аммана попросила мене передати свій амулет Севілі.
--- Так. Що з того?
--- Подивись, тут дві заглибини, по розміру вони якраз підходять для наших амулетів. Можливо треба їх туди вставити?
--- Мабуть ти права. Треба спробувати.
Жриця і чарівник зняли свої амулети і вклали в заглибини. Камінь засяяв внутрішнім світлом. Та ніякі надписів все ще не було.
--- Тепер мабуть потрібно притулити ще до каменю і наші долоні. --- здогадався чарівник.
Так і зробили. Марно.
--- Та що ж це таке? --- розгублено зітхнув Теймур.
--- Почекайте. --- вмішалась у розмову Наріта. --- Ви сказали, що оберіг Хети, повинен був бути у Севіли?