--- Негода, тату. --- у розпачі пояснила Федія. --- Капітан сказав, що ми не зможемо наблизитись до берега!
--- Соромно доню. --- вдавано сердито сказав Карол.
--- Що, «соромно»? --- не зрозуміла його дочка.
--- Соромно забувати, що твій батько чарівник.
Дівчата запищали від радості і повисли в нього на шиї.
--- То ми, не чикатимемо, поки корабель пристане? --- спитала Севіла.
--- Звісно не чикатимемо. Ходімо в каюту до Теймура, і разом вирушимо до замку.
З берега, зустрічаючі побачили, як від корабля відділилися чотири маленькі зірочки і перелетіли до замку.
--- Це наші! --- першою здогадалась Мілена. --- Швидше біжімо додому.
--- О Боги. В мене серце стане від хвилювання, і цієї біготні. --- скаржилась Тума, та все ж, не відставала від подруги.
Від прислуги жінки дізналися, що їхні рідні в кімнаті у Орнагула. Мілена і Тума увірвалися туди наче вихор, забувши що старому потрібен спокій. І одразу ж розгублено зупинилися на порозі. Поряд з ліжком старого вчителя стояли їхні чоловіки з двома дорослими дівчатами. В кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Карол (на його думку) знайшов потрібні слова:
--- Ну, ось. Ми виконали свою обіцянку і повернули наших дітей додому.
--- Вони вже виросли? --- розгублено запитала Мілена.
Вона підійшла до доньки і взяла її за руку.
--- Яка ж ти гарна, моя маленька. В тебе такі ж сумні і глибокі очі як у татка, і волосся таке ж саме. --- здавалося жінка боялася якимось необережним словом відштовхнути від себе доньку.
Мілена усвідомлювала, що перед нею хоч і рідна, та зовсім незнайома людина. І з цією людиною ще потрібно познайомитись і потоваришувати. Та Федія була іншої думки. Вона стрімко обійняла матір і сильно притислась до її грудей.
--- Матусенько, я так довго чикала нашої зустрічі! Я знаю що ти найкраща мама у світі!
І крига скресла. Севіла теж обійнялася з матір’ю. приміщення одразу ожило, і наповнилося веселим гомоном і сміхом. Посміхався і старий Орнагул. Карол присів біля нього і обережно обійняв.
--- Я просив Богів, щоб вони не поспішали мене забирати, і дали змогу побачити вас ще раз. --- шепотів старий чарівник. --- Нарешті вся родина в зборі. Я спокійно можу відправлятися у вічність. В цьому світі я виконав своє призначення. А в тебе мій хлопчику поки що все тільки починається. І перший учень в тебе вже є, це твоя дитина.
--- Так. --- похитав головою чарівник. --- Я спробую наслідувати вас, і навчити тому, чого навчили і Ви мене.
--- Навчи… Та в тебе небагато часу. --- з цим останнім словом з Орнагула вийшов і останній подих.
--- Його серце не витримало радості. --- склавши висохлі учителеві руки по верх покривала, мовив чарівник.
--- Твій учитель був дуже старий? --- спитала Федія.
--- Так. Дуже. Навіть порахувати важко. --- відповів Карол.
--- Ти теж стільки ж проживеш?
--- Ні. В мене буде звичайне людське життя, як і у твоєї мами. --- пояснив чарівник.
--- Чому? Ти ж теж маг!
--- Я обов’язково це тобі поясню, але не сьогодні. Потрібно сповістити всіх, хто знав Орнагула, що він помер, і з честю провести його в вічність.
Атмосфера замку була переповнена смутком і радістю. Смутком за втратою дорогої людини, і радістю повернення дітей. Всі, хто приїхав в цей час в замок, висловлювали господарям і співчуття, і вітали з перемогою над Магрою і поверненням дівчат.
--- Я завжди вірив, що старий не помилився вгледівши в тобі обраного. Ти зміг здолати зло, що тиранило нас так довго. --- потис руку другові Каху.
Він як і решта вісім учнів Орнагула явився до замку, аби віддати останню шану вчителю.
--- Це зробив не я, а Федія і Севіла. --- заперечив молодий чарівник.
--- Якби не ти, її і на світі б не було. Як ти гадаєш, чому камінь з інструкцією, був схований саме на Планеті мертвих? --- запитав дев’ятий учень, і сам же відповів: --- Та тому, все так і повинно було статися. Магра не врахувала сили Вартохара. Він вмів мандрувати в часі і далеко вперед, і повертатися в минуле. У свій час він знав все. Він створив всі ті чарівні речі, щоб ти, з їх допомогою і здолав Магру. В тебе багатий потенціал, і якби не твоя дочка, ти б досяг величі і сили першого мага --- Вартохара.
--- А що зі мною не так ? --- почувся за їхніми спинами голос Федії.
Дівчина ненароком почула розмову дорослих, бо прийшла погукати їх на обід.
--- Все чудово, доню. Я давно мав стобою поговорити, та все не випадала нагода. --- обійняв Карол за плечі Федію. --- Давай присядемо і побалакаємо.
--- Тоді, я вам не заважатиму. --- чемно вклонився Каху, і вийшов.
Чарівник з дочкою сіли один напроти одного.
--- Розумієш…--- нерішуче почав своє пояснення Карол. --- … чарівники ніколи не одружувались. Я перший хто порушив це правило. Мене попереджали про наслідки. Та я дуже кохаю твою маму, тому не зважив на це. І зовсім не жалкую, бо в нас народилась чудова донечка. Обставини склалися так, що ми тебе не виховували. Та твоя внутрішня сила сама направила тебе на вірний шлях, і я пишаюся тобою.
--- Тату, ти кажеш дуже приємні для мене речі, але зовсім не те, що я хочу почути. --- перервала його тираду дочка.
--- Коли тобі виповниться шістнадцять років, вся моя сила перейде до тебе. Такий закон магії. --- пояснив Карол. --- Я стану звичайною людиною, а ти найсильнішою і першою в нашому світі чарівницею. В тобі акумулюється сила всіх прийдешніх поколінь магів. Та володіти силою, це одне, а вміти нею користуватися, це зовсім інше. За ці два роки, що нам залишилося, ти повинна оволодіти цими знаннями.
--- А якщо я не схочу бути чарівницею? --- запитала дівчина.
--- Боюся, в тебе немає вибору. --- сумно всміхнувся Карол. --- Ти народилася з цією силою, і тут нічого не поробиш.
--- Тому ти і казав, що житимеш стільки, скільки і звичайні люди?
--- Так. І це добре. Бо і твоя мама звичайна людина. Я не хочу її поховати, а потім жити лише спогадами про неї. Я радий, що нам одміряно однаково.
Карол ніжно поцілував дочку в лоба.
--- Пішли обідати. Скоро церемонія погребіння.
Високо в небо злетіло полум’я погребального вогнища. Всі друзі старого чаклуна стояли навкруги тісним колом, не пускаючи до душі померлого темні сили. Вони вірили, що вона полетіла разом з іскрами від жаркого вогнища в чудовий світ. Бо саме на це і заслуговувала. Ніхто з присутніх навіть в думках не зміг би сказати про Орнагула нічого поганого, бо все його життя було служінням добру і людям.