--- Будеш їхньою нянькою. --- відповів на її німе запитання, охоронець. --- Якщо буде щось потрібно, звертайся лише до мене.
Наріта з розумінням хитнула головою. Охоронець вийшов, а вона одразу заходила коло дітей. Малечу треба було нагодувати і перевдягти. Ці крихітки нагадували жінці її власних дітей, і вона стала для них матір’ю. Вона не знала їхніх справжніх імен, тому називала як своїх --- Федію – Луна, а Севілу – Ніла. Все було б добре, якби не щоденні візити жерців. Темхус призначив їх наставниками для дівчаток. Діти їх боялись, особливо Луна. Вона тикала в наставників пальчиком і казала «кака». Няні великих зусиль коштувало заспокоїти її. Можливо як дочка чарівника, вона бачила їхню справжню подобу, та Наріта цього не могла знати. Та потроху, дівчинка призвичаїлись, і перестали звертати на це увагу, разом з нею заспокоїлась і Ніла. Малеча росла швидко. Жерці постійно казали їм, що вони діти Магри і повинні поважати і любити свою матір і повелительку. Вони вчили дівчаток канонам своєї віри. В цих канонах Магра була єдиним, всесильним божеством, і неповага до неї жорстоко каралась. Коли Луні і Нілі виповнилось по п’ять років, їм у перше дали до рук зброю. З того часу військові навчання стали щоденним обов’язком. Дівчата постійно були свідками нелюдського поводження жерців і охоронців з рабами. Темхус разом зі своїми поплічниками, намагались знищіти в них все людське, і перетворити на таких самих страховиськ, яв і вони самі. Бо коли останні людські почуття залишать їхні душі? Діти перетворяться на чудовиськ в людській подобі. Та все ж слуги темряви прорахувались, призначивши Наріту доглядальницею. Жінка розуміла що діти викрадені зі Світу людей, і потай розповідала дівчаткам хто вони насправді. Розповідала хто такі люди, і як хороше там звідки вони родом. Вечорами, заколихуючи Луну і Нілу, Наріта співала пісні, розказувала казки та легенди свого народу, дівчатка засинали з посмішками на милих личках. Та все ж просиналися в страшній реальності.
--- Мамочко Наріта, я більше не хочу вчитися вбивати. --- мовила до няньки, одного дня Ніла. --- Хочу бути такою, як люди з нашого світу.
--- Це добре, моя маленька! --- похвалила дівчинку Наріта. --- Та все ж, ти підеш і вчитимешся тримати в руках зброю. Щоб, коли прийде час, змогла повернути її проти наших ворогів. Ти зрозуміла мене?
--- Так, зрозуміла. Я запам’ятаю, ці твої слова. --- погодилась дівчинка, і обернулась до Луни за підтримкою. --- Сестро, ти думаєш так само як я?
Їй в обличчя глянули великі, сині очі, не по дитячому дорослі.
--- Я згодна з Нарітою. Ненавиджу цей світ так само як і ти. Але щоб щось змінити, в нас дуже мало сил. Тому підемо, і будемо навчатись з здвоєною енергією. Нехай наші вчителі, поки що, радіють.
Це була промова досить свідомої людини, а не дитини. Наріта була здивована, почувши такі слова від Луни. Вона ніжно пригорнула дівчаток до себе. По її щоках котились сльози. Що чекає на її вихованок? Чи правильно вона робить, навертаючи їх проти Магри? Жінка не мала відповіді на це питання, та серцем відчувала, що правильно!
--- Нехай Боги Світла і Добра благословлять вас. --- прошепотіла жінка, коли за її вихованками зачинились двері.
На обрії з’явились обриси острова Аммани. Карол до болю в очах вдивлявся в знайоме узбережжя, та навряд чи він його бачив. Він намагався розробити дієвий план порятунку дітей. Теймур стояв тихо поряд, і думав про щось своє.
--- Севіла. --- почувся позаду чоловіків хриплий голос Пека.
Карол і Теймур обернулись одночасно.
--- Що? Де Севіла? --- першим озвався Теймур.
--- Ви просили придумати назву кораблю. Я довго міркував і вирішив, що кращої назви не придумати. --- відповів капітан.
--- А… Он ти про що. --- зітхнув Карол. --- Я згодний. Це твій корабель, Теймуре. І ім’я твоєї дочки, підходить для нього.