О, та я зовсім не збився на манівці! не думайте, що я забалаблакався!.. Просто Клеманс навіяла спогади… А саме її прихід… я хочу, щоб ви зрозуміли, що то за людина… наші відносини…
Звісно, за плином розповіді я переходжу до більш особистих тем… так би мовити, майже інтимних… Вибачайте! Може, я вас спантеличу, я не знаю, хто ви за фахом, ваших смаків, дрібниць життя, рангу… то різні світи — ранги, характери, здоров'я, а ще статки! а ще вік! А ще й космічні безумства на додачу! Народний гнів!.. Я не знаю, чи ви фігурували в списках… Не знаю родоводу. На чий бік ви стали?.. Якою сідницею на яку плаху сіли? Чи обома? під якою шибеницею стояли і так далі? Надивився я! Чи ви зазнали ярлика, ганебного стовпа, забивання в диби, чи стали світовим жахіттям, гидким прокляттям, людоїдом, Ґоґом і Маґоґом, підлим покидьком, гестапістом, ландрюподібним покручем[10], виразкою, що честі спати не дає? Країна, Армія, Вілет, найзаможніші квартали аж до Блошиного ринку, на північ за цирком Медрано, Барбес (і вулиця Трюден), південні широти аж до Антіб, Ла Сіота? мабуть, ви мене зрозумієте… уявіть собі!
Одне слово, найниціший зрадник, який би схрумав із сіллю самого Петіо[11], продав би Дім інвалідів на вагу, віддав би Абетцу[12] Почесний легіон, зміняв би площу Зірки на гараж, Невідомого солдата на двадцять марок, лінію Мажино на поцілунок! Тоді б ви не волали: він здурів! ні, він щось знає! Еге ж! Якби й за вами мчали гончаки, пані й тічковиті панянки, давні друзі в заїдах, некромани, викопувачі, що вже чують дух ваших останків, ви б мене зрозуміли! воліючи всього відразу! залоз, яєць, ваших останніх соків, тремтячи й кректячи з нетерплячки, коли вже вас шинкуватимуть, аж до втрати пристойного вигляду… Уявляючи, як ви будете конвульсити й вибльовувати печінки… рахуючи всі ваші тіпання!.. ваш слиз і кров на тротуарі… готові? Розумієте? Це буде магічно! кипуче! божественно! і особливо для добродіїв! а ще й для добродійок і для молоді теж!
Я знав щонайменше дванадцятеро прекрасних пружних дів і аполлонів шкільного віку, готових до екстазу, аби я тільки схотів попустувати з ними в певний спосіб напередодні страти! Тисяча б набігла, якби дати оголошення… отакий світ і його злети. У вас удома і колізей, і мученик, дарма казати: маю невелике помешкання… Десять мільйонів спраглих чують вашу кров крізь стіни! Гай-гай, цькування має свої звичаї!
— Так! Так! Так! Так! але вони існують. У вас схибнутий розум! Збоченець! Кнур!
— Наразі ні! У всякім разі не наразі!
Кохальних, підглядальних, розмовляльних, зазиральних, богорятувальних — не люблю візитів. Ніколи не був до них ласий направду! Тоді дійсно! Скажіть-но! Краще двадцять візитів до хворих, ніж один любовний… Ненавиджу сентименти! Ще й приправлені жаданням моїх пожитків.
Я вас мало не забув! Я мало не забув про шуми за лаштунками! Рев гармат! Барабанний дріб… Уже зо два тижні… Я жив у Африці і знаю, що таке чоловіча вечеря під там-тами! Все! Я мало не забув канонаду вдалині, за західно-південною околицею! О, я поезет, це ж ясно! Маю свої гучні ремінісценції, а ще роздратування, втому і свій дзвін у вухах… але мені не все примарилось!.. Через свою служницю Памелу я знав про підготовку по сусідству… і навіть по всій Гірці… як саме мене «оформлять»… а ще й труни, «некрологи»? Мені не наснилося! А урочисті «засудження на смерть», але без підпису? Знайшлись, хто вихвалявся, вже пізніше, що злапали мене в підвалі!.. Це геть не так! Може, когось іншого! Усі падлюки — вигадники й романтики, придумують собі життя заднім числом, із блиском, звитяжці-кампеадори в масштабі одного під'їзду[13]! Зі злочином на думці, без ризику, з кинджалом із Блошиного ринку! Я за себе не дуже боявся, не думайте! я був у курсі всіх жахів і підлого фатуму, злостивості ще гіршої, ніж у чотирнадцятому… і що? і що? знав? що горизонти фальшиві, небо теж, і люди, й коридори… і двері, що саме зачинялися… повсюди пастка… Так, звісно, після чотирнадцятого слід визнати, слід погодитися, що люди такі, як я, це вже баласт!.. це нахабство, що ми досі не померли… звичайно, звучить двозначно!..
— Гей, отам! Агов-агов! забутий! не пересмикуй!
Не дають спокою… Ясно! Бувайте!
Але Арлетта була не чотирнадцятого! їй чого вмирати? Потойбічного рахунку не мала! Я не скорився щодо неї… цілком невинна, але їй розпороли б живота, як у різниці. Вона гарненька, от і все… Коли гарненька, це вже тяжко… А моя майже сліпа мати, вони і її помордували б для розваги. У Тулузі були курси «тортури для старих»… нехай мене в чому завгодно винуватять… вони жахи робили матерям… А ще й Бебер, теж не винуватець… мій кіт. Ви скажете, з кота хоч шкурка… Та де там! Кіт — то саме чаклунство, чуття крізь хвилі… це тільки мова «гртт-гртт»… Бебер розмовляв отим «гртт», справді. Відповідав на ваші запитання… Тепер він «гртт-гртт» сам із собою… Вже не відповідає… Розмовляє сам про себе… як і я… спантеличений, як і я… На всій Гірці тільки один ще був такий кіт, такий же вишуканий, у Амп'єма[14], Марка Амп’єма, Альфонсом звався.
11
13
14