— Фердінане! Фердінане! це брутально!
А що, нехай попіруетить? з пташечками політає! потвора! жахна і спереду, і ззаду! збочена! біс її бери! біс її бери!
Бачу його, бачу упритул!.. упритул!.. у фраку, я вже казав…
— Ти кого граєш?
Запитую у нього.
— Дипломата!
Схоже, він у це вірить!.. борідка, фрак!.. і не тільки Почесний легіон!.. ще повно інших нагород!.. його вже бачили в такому образі!.. у подібному!.. у студії й на афішах!.. «Норбер такий-то… у фільмі «Барон Сольстріс»… фільм німий і звуковий… яка подія!.. у фраку, церемоніальний, застиглий погляд, так само! у такому дусі… злий застиглий погляд… пронизливий! він чарував… бентежив!.. і ще раз нагадую: у фільмах, де всі багато говорили… він втілював мовчання!.. ну, може, лише два-три слова…
— Фердінане, слухай!
Шепоче…
— Нехай всі йдуть! а ти лишайся!
Наказує!.. мені знову наказують!..
— Чш! чш! украй важливо! чш! чш!
От чому в нього таємничий вираз! щоб ніхто не підслухав!.. схоже, сам хоче втекти!.. отак!.. маю думку… раптову думку: він знає вихід… таємні двері!.. у глибині квартири?.. де саме?.. це ж не блеф, не маскарад! для мене!.. «чш!.. чш!..»
— Кажи-но, Арлекіне такий, кажи! маєш потайний вихід? нумо, не корч загадкового, кажи!.. службові сходи? чи шнурова драбина? признавайся!
Брови насупив!.. не відповідає… ага, знову корчить стороннього? напосідаюся!.. сам винен!..
— Що ти робив у ванній? кажи! кажи!
Шепочу йому! на вухо! не по-китайському ж?… кажи!..
— З тобою розмовляють!
За дурня мене має! справді! це вже занадто!
— Слухай-но мене, спокуснику покоївок!
Доведеться привести цього зуха до тями!
— Я до тебе звертаюся! гостей чекаєш? кого? кого? кажи!
Відвертість за відвертість, може тоді?
— Кого чекаєш?
— Чш! чш!.. вони скоро прибудуть!
— Хто вони?
— Чекаю!..
Я нахиляюся до нього… він бурмоче імена…
— Ти гадаєш?
Кажу йому…
А він в образу!
— Ти мені не віриш?..
Він блефує!.. навіть якщо здурів, то це занадто!.. називає імена!.. шепоче знову й знову! одне!.. друге!.. третє!.. три імені!.. і які! це було б справді надзвичайно!.. і очима поводить!.. чи сміється з мене?..
— Нікому не кажи, Фердінане! чш! чш!..
Застерігає.
— Повтори! кажу йому… Хто прийде? Папа… кричу навмисно… присягаєшся?
Він не має сумніву! цілком серйозний, навпаки!.. і не тільки Папа! Черчілль і Рузвельт! прибудуть! сюди! він мені каже! і твердить! що вони домовилися! справді!.. може, я сумніваюся? отакої! він ображається! на мою скептичну міну!.. прикладає мені руку до рота… мені до рота!.. «чш! чш!..» аби я нікому не переказав!
— Тому нехай вони всі йдуть, Фердінане!.. і потім, власне!.. ти теж! знахар!..
Я так і знав… він нахабніє!.. хоче лишитися сам!.. єдине бажання!..
— Ще слово! залиш мені Лілі, вона допоможе їх як слід прийняти!
От як! Лілі йому знадобилася! як хазяйка!.. я тільки бачу, що він кнур… хоче лишитися сам-на-сам з Лілі… вигадав!.. очі вирячив! химер напускає!.. це вже край!.. мене це не вражає! перепрошую! остобісіла ця таємничість!
— Ходімо краще з нами!
Це моє рішення! а що!
— Чш! чш!.. вони скоро прибудуть!
Не хоче йти донизу! чи замислив якусь капость?
— Не спускаєшся з нами?
— Ні! Ні! Неможливо! Я на них чекаю!
І все спочатку!.. підводить очі до неба!.. до вікна!.. з вибитими шибками… вигукує:
— Мир, діти мої!.. Мир!
Підносить обидві руки!.. до неба! піднесений! піднесений!.. показує мені… бо я сумніваюся!..
— Мир, Фердінане! Мир!
Киває на вітальню!.. накритий стіл… чарки… карафки…
— Мир настав, Фердіне! Мир!
Говорить, як Оттав!..
— Я охолоджую пляшки!
— Так! так! я бачив!
— Ага, ти бачив? а що саме?
— Усе!
Думав, це його похитне! ні! ні! незворушний! гадає, я не насмілюся запитати про стару у ванні?.. ні про служницю? який чванливий!.. звертається до тітоньки Туазель, он вона, уклякла з дзвоником у руках… захоплена… він багато говорить, не те що в фільмі!.. він дивиться на неї… от дурепа… дає вказівку!
— А, ви тут, пані Туазель!.. спускайтеся у сад!
І мерщій!
— Мені потрібні квіти!.. багато квітів! не тільки листя! ясно? не тільки листя! гортензій! мімоз!.. гладіолусів!.. чуєте? десять хвилин! даю десять хвилин!.. не баріться!
Буквально!
— Але квітів немає, пане Норбер!
Оттаву здається, що Норбер здурів!
— Але ж, Норбере, усе згоріло! ти що, не бачив? де ти був?
Таких запитань він стерпіти не може! я вже зауважував! обурюється! вигукує!