— Дуже палкий?.. — ремствують вони. — Першого на палю!..
Брати мої во плоті, я обожнюю вас. Любове моїх безсонь, слава тобі! Зажену Каїна в зеніт! Порскай, гною! Тріумф! я тебе бачу! Заради Бога! Розкрай мені голову, та щоширше! Ширше, брате, ширше! Щоб усе небо помістилось! Хочеш зірку? хочеш? чи моє життя у дар! Чи я маю більше? Обніми мене! Якби я дав хлопцеві замашного молотка і сказав розтрощити мені макітру? Сам би сказав, отут, тепер? Він би не посмів… Злякався б… Прийдуть інші, заберуть одним махом усе, всі книжки… Міркую… Уявляю наперед… Щоб я нічого не просив, відріжуть язика, для сміху очі виколють і викинуть з вікна, а вже на тротуарі… інші довершать справу… мене прив'яжуть до коня і ньо-о-о! стрімким галопом! по авеню Опери, площі Згоди, як королеву Брунгільду! Це я вчив з історії, у школі в сквері Лувуа, у комунальній школі, це щоб ви знали, що я тутешній, маю атестат про освіту й таке інше!
І все це перед величезним натовпом, усім святковим містом! Ах, я так захопився, екзальтація — моя природа… але я не полишаю ні оповіді, ні своїх візитерів, ні вас.
— От розбазікався чоловік!
Це було б образливо… судити про мене поспіхом!.. ви ще побачите продовження. У якому напрямку я рухаюся… Звірити курс!..
— Ого, та ви задалеко запливли у мареннях!
— Я? Я не марю! Я тільки бачу Клеманс із сином, які винюхують!.. Принюхуються до моєї бібліотеки, мотлоху, цінних цікавинок… Вони колись уже скористалися… (О, це важлива ремінісценція!) іншим лихом!.. моєю руїною в Рюеї! Троща була ще та! Ах, клініка! моя чудова клініка!.. А вони думають: і цього разу так трапиться!.. Мерщій, доки не набіг натовп, аукціон, розпродаж!.. такі оказії трапляються не часто! Їх десять тисяч налетить на розграбування! Лік уже на години!
— Поспішай-но, Клеманс…
Я знову думаю про Рюей, від самої тільки думки… гарні дерева… баржі біля берега… Моя клініка! от лихо! Хлопець саме закінчував ліцей… і саме успадкував усю мою бібліотеку… Фатум життя: нічого не можу затримати, ніколи, ніде, жодної книжки… Усе доля цупить! Кредитор усе хотів продати… я до них: друзі, приїздіть, беріть! Вивезли всю бібліотеку… буде що хлопцеві читати! А матері все причандалля з кухні! А Марселю все, що у пивниці!
Мене нічого так не п'янить, як лиха недоля, мене нещастя надихають, не те щоб я шукав їх, але вони самі приходять, як друзі з певними на вас правами… Отож я згадував Рюей, коли усе ішло на дно! Ах, клініка! Судові виконавці із Шату, як п'явки! Гукаю своїх славних друзів… Тобто Арлона, Клеманс, синка… Вже й печатки на дверях! розпродаж завтра! Не баріться! Усе заради дружби! Летять… прудконогі! Навіть тітоньку з Нанта привезли, на два дні у себе поселили! Тербічать усе добро! за одну тільки ніч! голова обертом! з Рюея аж до них додому! чарівно! на горбу, на тачці, туди й назад, на три ваговози набралося б! Книжки і чи не дванадцять ящиків вина, а ще п'ять шаф із ліками, стерилізатор «Пупінель», дві парові камери для дезінфекції, двадцять чотири ліжка й ціла кухня…
Аж паморочиться… До сходу сонця я зостався лише з півсотнею номерів «Ревю де Де Монд»… тобто в гарних палітурках, у хорошому стані, мотоциклом з коляскою, тонометром «Пашон» і п'ятьма штрикавками… Щоб не сказали, що нічого не лишилося з майна… добра на дві місячні оренди. Халепа так халепа! Та я хоч трохи тішився, що Марсель, його жінка, і хлопець, і тітка врятували! не для мене! для себе! Я особисто не люблю речей на пам'ять… мені здається, що вони тарабанять з собою нещастя… а я хотів почати з початку, атакувати життя з іншого боку… вже не завзяттям!.. А впертим старанням! ні! І вже без ускладнень, без ідеальностей! мрій про комети!.. Їдальня, вітальня, двадцять кімнат, буржуазний побут, податки!.. до біса! Тільки стетоскоп, ручка, білий дерев'яний стіл… мінімум витрат!.. мінімум меблів!
Не витикайтеся! Не базікайте! Та вся дурня знову обвалюється вам на голову! життя наздоганяє! Безжальне! Ви знову скочуєтеся з гірки, рачкуєте, набиваєте ґулі, шукаєте берега! ще нижче! мордачі, лахміття, вискубані пасма! Доля — це щораз гірше і по колу, ще й по слизькому…
Упасти нижче, ніж тюрма, це тяжко. На додачу до вигнання!.. Дитя-пестунчик! І скільки ж я скочувався з тобогану? П'ятдесят років запеклої праці, жахливих надлюдських зусиль… Догрався! Банкрут, ненависник, охлялий йолоп, і щастя, що я ще трохи мекаю… Сердешна моя дружина на лікарняному ліжку, танцівниця моя, щойно з операційної… У середні віки було краще… Кантилену написав і живи… а тепер пиши цілий том… ви ж знаєте вулицю Реомюра, де був Двір чудес? Тепер там кіно! Милостині більше не дають! До епохи Визволень одне слово принца — і ви вже не в буцегарні! Різдвяне диво! А тепер! Погляньте! Божевільна пора! І вже з одного слова короля Олафа вас не випустять на волю! Натовп відшмагає його за найменшу витівку. «Сюди того чоловіка! Укоротімо йому віку».