Выбрать главу

Негр поволі став спускатися в підвал. Внизу горіла жовта лампочка. Чутно було, як з кафе долинає гучна музика й регіт. Тримаючи мурина за комір, я дістав з наплічної кобури парабелума й, розстебнувши шкірянку, застромив його за пояс.

— План курять, обревки! — сказав Барабаш, принюхавшись.

— Угу… — буркнув я, принюхуючись і собі. Тоді спустився з останньої сходинки й пхнув мурина до дверей. — Пішов!

Він конвульсивно вдихнув повітря й, чимдуж шарпонувши за клямку, розчахнув ті двері навстежень.

Ну, то була й картина! Уявіть собі підвал, сяк-так переобладнаний під кафе, а в ньому — всуціль одні мурини, причому найрізноманітніших барв, од бузково-синьої до чорної мов смола. Над столиками плавали сувої тютюнового диму; тяжкий пульсуючий реп гупав у колонках, розвішаних під стелею, й усе це збіговисько з його репетом, димом і темними фізіономіями схоже було на якусь диявольську тусовку.

— Добрий вечір, хлібороби! — ревонув Барабаш.

— Хело, блеки! — гаркнув я на всю горлянку — й так потурив свого бранця в карк, що той сторчголов пролетів через усенький підвал, перевертаючи столики й збиваючи із ніг кожного, хто траплявся на дорозі.

Музика урвалася, й у кафе запала тиша. Потім зала зненацька заворушилася — з десяток чорних фігур піднялося з-за столиків і кинулося до нас, понагинавши голови, мов бугаї.

— Команда була: сидіть! — знову ревонув Барабаш, високо піднімаючи руку.

Я глянув на нього, й у мене щелепа відвисла: цей обревок тримав гранату, й із неї навіть кільце було висмикнуто!

— Хто не втямив команду? — обізвавсь я й собі. Тоді відкинув полу шкірянки й витяг із-за пояса парабелум. — Блатні, еге?

Мурини позадкували. Усі вони були на війні, і їм добре було відомо, що воно таке — граната! Та й мордяки наші красномовно свідчили, що ми не завагаємося скористатися цією штукою ані на мент… Держачи парабелум стволом догори, я роззирнувся навкіл і, загледівши бармена, поманив його пальцем до себе.

— Моя пуза гуляй, — сказав я йому. — Кай-кай сюда, быстро!

— Чего? — не втямив бармен. Це був звичайнісінький білий хлопчина, й на його лиці видно було переляк — вочевидь, він добре знав, що таке одморозки.

— Твоя с мозгами не дружит, э? — Я штурхонув його стволом у писок. — Огненный вода принес, в темпе… и закусь! Жареный слон есть?

— Н-нету! — спантеличено пробурмотів бармен.

— Фаршированный крокодил есть?

— Н-нету!

— Обезьяньи мозги есть? — Н-н… да откуда же!

— Дак шо це у вас тут за хріновина, бляха! — заревів я, вимахуючи парабелумом. — Шо це за негритянська кухня, матері її ковінька, — ні мавпів, ні крокодилів… куди ж ми оце з братаном потрапили, га?

— Перемочити їх, на хрін! — рішуче сказав Барабаш, виважуючи в руці гранату.

— Давай бухло сюди! — я видер з рук у бармена дві пляшки джину й, відкоркувавши одну, хильнув просто з шийки.

— Ну як… нічого? — поспитався Барабаш. Я облизнувся.

— Перший клас! Для себе тримали, гади… — я повернувся до дверей і подав пляшку Барабашеві. — Ану ковтни!

Той роззявив свого здоровецького рота, застромив туди пляшку мало не до половини й задер голову. В горлянці забулькало, мов у трубі.

— Ні… це справжній джин! — сказав він, опускаючи пляшку, в котрій зосталася насилу половина питва. — То що, будемо цих блеків мочити?

Я відібрав у нього пляшку й, ще хильнувши, грізно подивився на муринів.

— Блеки! — натхненно виголосив я, піднімаючи догори фоторобот. — Который этот нигер знать, — моя быстро сказать. Ваша сказать — наша быстро-быстро на хрен уходить!

— А хто скаже, тому за це нічого не зробимо! — пообіцяв Барабаш.

Мурини загомоніли. Наркоділер, який сидів на долівці під стіною, завовтузився й, нахилившись до гладкого сивого негра, щось почав хутко джеркотіти.

— Ну? — поспитав я за кілька хвилин. У підвалі мовчали.

— Наш не знай эта человек! — нарешті озвався гладкий мурин.

Ми з Барабашем перезирнулися.

— Може, брешете? — поспитав я.

— Мой правда говорить! — поважно мовив сивий негр, упираючись долонями в стіл.

— А якщо гранату кинути? — глянув на мене Барабаш.

— Хріна… це не допоможе! — Я пошукав у кишені й добув картку, де було зображено талісман у вигляді трьох переплетених гадюк. — Смотреть сюда, блеки! Кто знает этот хуйня-муйня?

Негри знову загалалакали між собою.

— Наша не знай… — озвався гладун за хвилину. Його лице набрало погрозливого виразу. — Все говорить: ваша уходить отсюда! Ваша плохой человек — лучше уходить, да?

— А може, все-таки гранату кинемо? — з надією глянув на мене Барабаш.

З-поміж кучерявих голів піднялася чиясь рука.

— Мало-мало будем посмотреть?

— Иди сюда! — скомандував я суворо. — Иди, иди… не бойся, блек!

Височенний кощавий мурин поволі пройшов між столиками й, недовірливо косуючи на Барабаша, узяв картку. Скількись часу він розглядав її, потім покрутив головою.

— Этот вещь — плохой вещь! — сказав він нарешті. — Твоя человек плохой — этот хуйня-муйня совсем плохой!

— Дальше? — сказав я, насторожуючись.

— Африка такой страна есть — Намбабвия. Этот страна есть много-много большой джунгли. Джунгли жить народ, н'тлубу. Все н'тлубу плохой человек, нехороший.

— Не поняв? — здивовано зиркнув на нього Барабаш. — Чим це вони хрінові?

— Твой голова плохо! — з гідністю сказав йому негр. — Н'тлубу носить этот хуйня-муйня. Белый, он плохо делать — н'тлубу, он белый делать очень плохо. Белый ходить — потом умирать. Твоя понимать?

— Намбабвія… — повторив я замислено. — Н'тлубу!

— Ваша уходить! — нагадав мені гладкий мурин.

— А може, рубонемо із двох стволів, щоб і стіни були в крові? — благально подивився на мене Барабаш.

Я застромив парабелума за пояс.

— Нигер, — сказав я, — он человек… Тьху, добалакався! Негри — теж люди. Так що забирайся звідси на хрін зі своєю гранатою… втямив, обревку?

Барабаш позадкував до дверей.

— Дружба — фройндшафт! — помахав він гранатою муринам, котрі з жахом стежили за кожним його порухом. — Венсеремос! Москва — Пекін, єднаються народи! Короче, хінді-русі — пхай-пхай… поняли, блеки, чи ні?

— Линяємо! — скомандував я, відчиняючи двері. Барабаш розмахнувся й пожбурив гранату між столики.

Ми кулею вискочили з кафе, і з розчахнутих дверей в обличчя вдарив крижаний вітер.

— За мною — бігом! — скомандував я, звертаючи в прохід між гуртожитками.

Скількись часу ми гнали через вигін, сапаючи й хекаючи мов пси, аж біля автостради Барабаш зупинився й утер чоло.

— Оддихни… на тобі лиця немає! — Він зненацька зареготав. — Ото, мабуть, полякалися блеки. Либонь, там у всі діри полізли ховатися, коли ця штука покотилася під ногами!

— Щось вибуху не чутно… — сказав я, прислухаючись. Барабаш зачудовано вивалив на мене свої балухаті очі.

— А чого це йому, в хріна, бути!

— Не втямив?

— Так це ж макет! Це я на базарі купив… де ото іграшки для діток продаються! Второпав, еге?

Скількись часу я мовчки дивився на нього, а потім сплюнув.

— Ну, ти своєю смертю не помреш! Отаке устругнути…

— А вони там репетують од жаху, а вони на стіни деруться! — задоволено сказав Барабаш. — Ну, та з цими блеками інакше й не можна — пістолети в них і свої єсть, а от граната з висмикнутим кільцем їх одна й спинила…

— Та вже ж, — буркнув я, — стрельни, то важіль вискочить — і всім гаплик… Скажу шефові, щоб тобі премію виписав за винахідливість!

— Ой, — крутнув головою Барабаш, — боюся, що, крім киздюлів, мені він нічого не випише!

Над автострадою горіли оранжеві ліхтарі. Ми попростували хідником, потім звернули ліворуч і, спустившись у діл, вийшли до стоянки.

— Добре погуляли! — сказав Барабаш, відчиняючи дверцята й залазячи на переднє сидіння. — Далі що?