Грімкий розкотистий голос поволі оголошував прибуття якогось потяга. Кожне слово він скандував настільки монотонно й чітко, що я ледве стлумив бажання розрядити парабелума простісінько в чорну пащу гучномовця.
— Приморозило наче… — сказав Барабаш, послизнувшись біля дверей і мало не розсадивши потилицю об гранітний ріг стіни. — Послухай, а що ми тут шукаємо, га?
— Що, що… — сказав я, роззираючись наокіл. — Кошмана треба знайти, от що!
— А на хріна?!
— Не став дурних запитань! А то ти дуже схожий на дебіла, коли отаке питаєш…
Барабаш ображено засіп. Ми піднялися на другий поверх, і я, спинившись на східцях, ще раз окинув поглядом величезний вестибюль, в котрому кишма кишіло всякого люду.
— Ось тут, до речі, — сказав Барабаш, киваючи на парапет, — стояла колись така здорова статуя Леніна… Пам'ятаєш?
— Ну й що з того?
— А знаєш, чому її зняли?
— Не став дебільних запитань, кажу тобі! Набридла, то й зняли…
— А хріна! Прибрали цього Леніна через те, що після розвалу Союзу він о дванадцятій ночі плигнув з парапета у вестибюль і став давити людей ногами! Кажуть, тої ночі загинуло три тисячі душ, а кров текла з вокзалу аж до будинку побуту «Столичний»…
— Сам вигадав? — з повагою глянув я на Барабаша.
— Щира правда, клянуся бородою Аллаха! — Барабаш дістав з-під светра тяжкого золотого хреста й поцілував. — Газета писала… сам знаєш, в газеті одна щира правда пишеться!
— А я вже зрадів — ото, думаю, в тебе клепок у голоді побільшало…
Я підійшов до дверей із написом «Видеопрокат. Посторонним не входить» і пхнув їх ногою. В маленькій кімнатці, поклавши ноги на стіл, сидів стрижений молодик і дивився телевізора.
— Шо такое? — поспитався він, вирячиши на мене свої нахабні цинічні очиці.
Я вдарив його відкритою долонею по мармизі. Звук був, наче гупнули дошкою по землі — молодик повалився додолу разом із кріслом, і з носа в нього потекла кров.
— Как базаришь, падла? — тихо поспитав я. — Тебе пасть порвать, э?
Молодик хтів було щось промовити, але захлинувся кривлею.
— Ты, животное… где бригадир?
— На… на территории!
— Не шугайся, мразь! — я стусонув молодика ногою. — Вызвал его, по-быстрому!
Молодик дістав з кишені коморковий телефон і став тицяти в кнопки тремтячими пальцями.
— Алло? — гугняво сказав він, хлюпаючи розбитим носом. — Алло, бригадир? Здесь люди к тебе. Двоє… Нет. Да. Нет, я не знаю…
— Под Кавказцем работаем! — недбало сказав я.
— Да, Кавказца люди… В штабе сейчас. Да, понял! — Він сховав телефон і провів рукавом по обличчю, розмазуючи кривлю. — Через минуту бригадир будет!
— Лежать! — знову стусонув я його носаком. — И не борзеть, понял?
— Который это там борзеет? — з готовністю обернувся Барабаш, який розглядав касети у вітрині. — Этот, что ли? Так давай изнасилуем его, пока суд да дело!
— Надо бы. — нерішуче сказав я.
— Да че здесь сомневаться! — вигукнув Барабаш. Тоді глянув на молодика, й той почав дилькотіти всеньким тілом. — Тебе понравится, корефан, вот увидишь!
Двері відчинилися, й до кімнати ввалився кремезний драб із круглою, мов більярдна куля, головою, а за ним — ще двоє бецманів, менших габаритами, але накачаних.
— Здорово, братан! — вигукнув драб, ляскаючи мене по долоні. Тоді побачив молодика й скривився. — Ты, вижу, в своем репертуаре!..
— Ну! — дико посміхнувсь я.
— Во, блин… Да ты нос ему сломал, э!
— Слушай, Кошман, — я глянув йому в вічі, й він зблід і позадкував, — ты че, права качать хочешь? На нож меня ставить будешь, да?
— Ха! — радісно сказав Барабаш. Кошман виставив долоню вперед.
— Ты не врубился, братан! — швидко заговорив він. — Какие предъявы, ты че? Все путем, не думай! Ты че-то хотел?
Я знову посміхнувся, й у вітрині відбилося моє лице, тупе мов коліно.
— Чамбамбину знаешь?
— Эт… какую эт еще Чамбамбину?
— Да проститутка, среди твоих пашет! Знаешь, да? Кошман подивився на своїх поплічників. Ті перезирнулися
й звели плечима.
— Че-то не слыхали такой… — буркнув хтось із них.
— Ну, миньетчица вокзальная! — нетерпляче сказав я.
— Хрен которая сосет! — докинув Барабаш і собі.
— Шалава, что ли? — здогадався Кошман. — Так она у меня не пашет… ты че, братан! С нее какие бабки — это рвань голимая! За бутылку работает, рубишь?
— Ну, правильно… она! — кивнув я. — Короче, нашел мне ее в темпе! Что не ясно?
— А на хрена тебе эта синячка?
Я мовчки посміхнувся, дивлячись йому в очі, й він знову пополотнів.
— Да, понял… Это самое, — обернувся він до своїх поплічників, — нашли ее — и сюда!
— Только в темпе, в темпе, блин! — грізно сказав Барабаш. Двері за ними зачинилися, і я підсунув Кошманові фотеля.
— Присаживайся, браток… рассказывай!
— Об чем?
— Как дела идут, как девочки работают… Щас вон гриппуха, как зверь, человеков косит, — а твои как, не болеют?
Кошман скрушно розвів руками.
— Болеют, брат, да еще как… И спид у них, и сифон, и триппер… чего у них тольки нету, братан! Сам не врубаюсь, где они все это берут… А этот грипп еще — половина не вышла на работу! Короче, одни убытки, братан…
Я покрутив головою. Кошман контролював цілісінький вокзал, знімаючи данину з комерційних яток, валютних кидал, гральних закладів, приватних кафе, наперсточників, жебраків, — але чи не основним джерелом його прибутків була проституція. Років зо два тому він тримав цілу мережу фірм, в яких працювали дівчата на виклик; одначе на цім ринку з'явилися поважні й добре озброєні конкуренти, й нині його бригада знімала гроші з вуличних повій у районі вокзалу.
— Это, слышь, насчет гриппа! — Барабаш коротко регот-нув. — Это, значит, встречаются две телки. вот одна и жалуется: «Во гриппуха, блин, меня хватанул — сколько лекар-ствов перепробовала, и ни одно не помогает!» А вторая ей и говорит: «Слышь, а ты возьми упса» — ну, аспирин этот, короче… А первая так покраснела, застеснялась: «Ну, что ты, — говорит, — что ты. я у мужа — да и то не беру!»
Ми з Кошманом заіржали, мов жеребці.
— Да, — сказав Кошман, — бывает и такое! Вот знал я когда-то одну телку, так пес у нее был — ну, тигр, в натуре, блин! И этот зверюга спал с нею в одной постели.
Двері з тріском розчахнулись, й до кімнати влетів здоровецький брудний собака. Ми зірвалися на ноги. Собайло завищав, а тоді став на задні лапи й плюнув на нас.
— Підараси! Підараси! — несамовито заволав він.
Я придивився до цієї тварюки, й у мене мороз по шкурі пішов: це ж була Чамбамбіна!
— Вот, словили… — сказав один із рекетирів, спиняючись на порозі. Другий щільно зачинив двері й став коло нього, опустивши руки.
— Не чіпайте мене, підараси! — лементувала Чамбамбіна, махаючи руками. — Я ваш нюх топтать буду! Я сифоном вас…
— Мовчати! — гаркнув я, аж шибки задзеленчали. Тоді глянув на Кошмана. — Вышли все, на хрен. быстро!
Той рушив до порога, боязко озираючись і штурхаючи своїх поплічників, щоб швидше ушивалися.
— Здрастуй, Чамбамбіно! — сказав я, коли двері за ними зачинилися.
Вона глянула на мене й позадкувала.
— Ти… — прошепотіла вона, й голос її затремтів. — Ти?!
— Я, — сказав я. Тоді окинув її поглядом і до болю закусив губу. — Що ж це ти…
Вона була брудна й смердюча. Її лице нагадувало зів'яле яблуко, яке до того ж хтось добряче потовк носаками, а одяг просто-таки висів клаптями. Всю цю картину завершувало якесь вороняче гніздо на голові, й споглядаючи це видовисько, я відчув, що мені зробилося зле.
— Випити є? — хрипко поспитала вона.
Барабаш мовчки подав їй нерозкорковану пляшку з джином. Чамбамбіна хутко скрутила їй голову, роззявила рота й перехилила пляшку догори дном.
У кімнаті почулося ритмічне довге булькання.
— Нічого пійло… — сказала вона, опускаючи пляшку. Тоді глянула на етикетку й засвистіла. — Ого, цілих нуль сім… А я видудлила й хоч би що… наче за комір вилляла!