— А йшов би вже ти на хрін! — гаркнув Пітон і, сплюнувши, вискочив з кабінету.
— О, — сказав я задоволено, — молодець! Хоч одна скотина послала цього мєнта, куди йому й належить ушитися!
Урилов грізно скорчив свою червону мармизу.
— А я, — сказав він, підходячи до мене, — якраз оце шукав, кому б у рило затопити! А тут бачу — скот безрогий сидить і нявкає щось проти мене! Ти, бугаїно, для чого це дівчат повбивав, га? Ти, котяро відморожений, не міг знайти для них ліпшого вжитку, як тільки трупами поробити?
— Мєнтяро, — сказав я, нахабно випускаючи дим у його цинічну мармизу, — ти піди та поглянь своїми свинячими очицями на мого джипа! Там діра на дірі, ясно? Ось до чого ці дівчата призводять! — Хоча, — я зітхнув, — шкода, звичайно, цих істот! І стріляти вміли зайки, і билися руками й ногами… справжні амазонки були…
— То ти хоч одмазав хлопців од цього діла? — поспитав Мурат.
Полковник сів у фотель і поклав свого картуза на стіл.
— Та певно ж! — задоволено сказав він. — Щоб полковник Урилов — та не одмазав цю бугаїну, щоб вона сказилася! Там снайперська гвинтівка була й ще ціла купа оружжя… так що ніхто його, придурка, шукати не буде…
На стелі ожив селектор.
— Група готова до виїзду! — звістив у динаміку Пітон. Я схопився на ноги.
— Погнали! — штурхонув я Урилова. — Вставай, коняко з яйцями!
— Куди це, котяро?
— Проведем бойову операцію. Треба визволити таємного агента.
— Ну, а я тут при чому?! — витріщив полковник на мене свої маленькі очиці.
— А ти, — сказав я, піднімаючи його за комір і жбурляючи до дверей, — будеш їхати в головній машині, — щоб твої собачі колеги нас не спиняли, ясно?
У лобове шкло мікроавтобуса шмагала снігова крупа. Була вже ніч, і світлофори перемкнулися на оранжеве світло. Не збавляючи ходу, ми проскочили міліцейський пост і звернули з шосе на бокову дорогу.
— Ти, бугаїно, — занепокоєно сказав Урилов, — а я що… теж буду штурмувати цю хавіру?
— На хріна ти там здався! — буркнув я, вивчаючи карту. — Ще накладеш повні штани… панькайся тоді з тобою!
Урилов задоволено потер долоні.
— Ага, — сказав він, — в такому разі я беру керівництво на себе! А то, бачу, керувати тут немає кому… Ану давай-но цю карту сюди!
В кишені задзеленчав телефон.
— Ну? — поспитав я.
— Не понукай, чувак! — насмішкувато сказав Лось. — Бабки готовы?
— Все ништяк! Дальше? Лось коротко реготнув.
— А дальше, чувак, делай вот что: выехал за капе, проезжаешь первый перекресток и сворачиваешь налево… понял, да?
Я задоволено покивав — саме за цим маршрутом наша група й рухалася.
— Понял, братуха, понял… Дальше че?
— Да не братуха я тебе… лохам я не брат! — Він знову реготнув. — Дальше все просто: не доезжая поселка, бросаешь бабки у первого столба — и почесал домой! Ты понял, чувак?
— А девочка?
— А соску эту, — поблажливо сказав Лось, — получишь завтра! Надо бабки проверить, ясно? А то всунешь фуфло.
— Э, — стурбовано сказав я, — так меня не устраивает! Ты че, Лосина, оборзел? Баш на баш — и никаких делов!
— Завтра, я сказал! Не будет бабок — получишь свою… — він зареготав, — … боевую подругу в разделанном виде, понял?
Я стиснув зуби.
— Хорош, Лосина… договорились! Еще встретимся когда-нибудь…
Авто заїхало в селище. Мерзла крупа надворі перейшла в лапатий рясний сніг. Я сховав телефон у кишеню й подивився на Пітона.
— По нулях! — буркнув він, знімаючи навушники. — Номер той же самий.
Я заклопотано глянув на карту.
— Гальмуй! — звелів я водієві, коли авто вихопилося на пагорб.
— Ти що це, бугаїно? — видивився на мене Урилов.
— На! — тицьнув я йому бінокля. — Он той будинок бачиш?
— У долині?
— А де ж іще! Повилазило, еге? Зовсім уже не доганяєш своєю мєнтовською макітрою?
Урилов притулив бінокля до очей.
— Ну… бачу! То й що, бугаїно?
— Це, — сказав я, — те місце, звідки нам телефонували! От зараз і глянемо, як до нього ліпше підступитися…
Кам'яниця була обнесена глухою цегляною огорожею. У дворі стояв джип-черокі. На причілку двома жовтими плямами світилися вікна.
— Диви… диви, скот безрогий! — раптом заволав Урилов. На ґанку спалахнуло світло. Троє кремезних гицлів
помалу спустилися по східцях і підійшли до джипа. Один з них обернувся, й я побачив, що це Лось.
— Живцем їх брати, казлів! — аж затрясся Урилов. — Це ж одморозки, яких мало! Їхні ж фото у кожного мєнта в планшеті! Живцем брати… поняли, обревки? Та ти шо, на хрін, — мені за це затримання ордена повісять, блін!
— Вони їдуть сюди, — спокійно сказав я, наглядаючи, як авто виїжджає з двору. — Повний вперед!
— План? — поспитався Урилов.
— Таранимо їх бампером. По тому беремо живими! Якщо ж будуть стріляти… коротше, треба зробити так, щоб вони не встигли вистрілити! — Я взяв рацію. — Тигра, я — Вінні Пух… як чути?
— Що? — поспитався в рації Барабаш.
— В глаз як дам зараз, то знатимеш! — гаркнув я. — Геть уже мізки заспиртував, еге? Чутно як, питаю!
— Чути добре! Що в тебе?
— По маршруту рухається джип-черокі. В ньому Лось і ще двоє одморозків. Будемо брати!
— Тигра поняла! — діловито сказав Барабаш. І до бійців: — Приготувалися, обревки!
Джип вихопився з-за повороту й, наддавши ходу, стрімко рвонув уперед. Водій нашого авта схилився над кермом, і коли він притиснув газ, то фари джипа зненацька спалахнули мов сонце, заливаючи сліпучим сяєвом всенький салон мікроавтобуса, і в якийсь мент мені здалося навіть, що я побачив чоловіка, який сидить за кермом всюдихода, з жахом розглядаючи наше авто, яке насувається на нього, — а потім був грімкий удар, брязкіт побитого шкла й надсадне вищання металу, котре роздирало барабанні перетинки…
…але я вже летів сторчголов із мікроавтобуса, витягаючи з-під пахви свого парабелума й перевертаючись в карколомному сальто, котре дозволило покрити відстань до авта буквально за частку секунди, щосили шарпонути на себе двері й, ударивши стволом пістолета в скроню, витягти на білий світ кремезне одоробало, котре так нечемно дозволило собі зі мною розмовляти…
…ціла купа людей у бронежилетах, яка обліпила того джипа, в однісінький мент висадила усі шиби, геть поодривала дверцята й кинула на сніг двох зарізяк, які шалено матюкалися, намагаючись іще ставити якийсь опір. Я згріб Лося за чуприну й закинув йому голову назад, поки двоє бійців заклацували йому кайдани; а потім перехопив парабелума за ствол і посміхнувся.
— Ну че, — поспитав я Лося, — думал, ты умный, да? Крутой, думал? Народу кучу перемочил, так блатной очень, да?
— Ну, ты падла! — прохрипів він.
Я садонув його колодкою пістолета по зубах.
— Девчонка где? Збоку підійшов Урилов.
— Мовчить, бугаїна? — поспитався він, з цікавістю розглядаючи Лося. — Зою Космодем'янську корчить, еге?
— Погоди… хрен с тобой! — обізвався Лось. — Все скажу, если так.
— А ми в цьому й не сумнівалися, скот безрогий! — вигукнув Урилов. — У нас Павку Корчагіна довго корчити не будеш… ми всяке гестапо переплюнемо! — Він хекнув і вгатив Лося носаком під дихало. — Ну як, подобається? Ще хочеш, скотиняко?
Лось конвульсивно затіпався. Урилов одступив, розганяючись для ще одного удару, але я схопив ого за рукав.
— Охолонь, полковнику! Ти ж уб'єш його… — Й до Лося: — Девчонка где, спрашиваю?
— В… в подвале! — нарешті видихнув той. — На кухне там… под полом!
— Сколько бойцов на хавире?
Лось покрутив головою, випльовуючи кришиво потрощених зубів.
— Ч… че… четыре!
— Оружие?
— До хрена. — Він звів подих. — Пластит, калаши, гранаты. до хрена, короче!
Я озирнувся. Двоє зарізяк, яких витягли з авта, валялися долілиць у снігу, скуті наручниками. Мікроавтобус од'їжджав назад, і видно було, як од бійців, котрі стоять на узбіччі, падають на дорогу довгі потворні тіні.