А динозавриха тим часом якось дошкутильгала до Маври, а тоді підштовхнула до неї своє маля, а сама важко беркицнулась на бік — аж загуло навколо. Дриґнула раз-другий ногами й затихла.
І лежить — гора горою.
А динозавреня до туші кинулось, жалібно щось кричить — люди аж охнули.
— Хоч і твар, але й вона за матір’ю побивається. Що ж тепер нам робити?
Допоки вони гадали, Мавра динозавреня за ручку його маленьку передню взяла і повела його додому. А перед тим сказала односельцям:
— Хоч і уродина це малятко, але ж і воно без рідної матері потерпатиме. Заберу його до себе. То й буде мені про кого турбуватися.
Ось таке страховиння одного літа лучилося в селі Семихатки, що на лівому березі Дніпра розкинулося. І не казка це, щоби ви знали, не легенда, не передання яке, а істина бувальщииа— билиця. Розказували люди (та ви самі можете про це семихатківців розпитати і вони вам підтвердять, що це — щонайправдивіша — правда), що динозавреня те прижилося у вдови Маври, як у рідної мамки. Мавра для нього — пенсію ж одержувала, — купувала в односельців молоко і чудо-юдо те на молоці швидко росло й сил набиралося.
Щодня до Маври цікаві заглядали, на диво незнане подивитися.
— Еге, росте, — радо казала жінка. — Вже й курей моїх їсть. На мясце її потягло, і нівроку на курятині здоров’ям наливається.
— А що ж буде, як чудо-юдо твоє виросте? — жахалися односельці. — Та воно ж і нас без солі пожере. Та і який з нього зиск? Як із цапа нема молока, так і з нього. Але з цапа хоч м’ясо, а з нього й мняса катма!
— Бог створив його для життя, то хай і живе, — гне своє Мавра. — Мені курей не жалко.
Впоравшись з Мавриними курми, те чудо-юдо, — а воно так і шугнуло вгору рости, — почало сусідських ловити. У діда Микити півня, — а був же генеральський на вигляд! — схопило, як він на тину кукурікав — поминай як звали когута!
У тітки Секлети селезня згламало — тітка на все село заголосила. А коли в дядька Никодима динозавреня індика з’їло («Не зовсім підходяща птиця гиндик, — казав бувало дядько. — Одного мало, а двох не з’їсиш»), дядько чи не всі Семихатки зґвалтував.
— З тією уродиною, що у Маври прижилася, тре щось робити — доки вона й нас живцем не поїла!
І люд галасливим тлумом посунув до Мавриного обійстя…
Вийшла Мавра до воріт (з-за неї те чудо-юдо визирає, цікавими очима навсібіч стріляє та хвостом позад себе кушпелить).
— Чого вам треба, люди добрі? — питається Мавра. — Я вас, здається, у гості не кликала.
А люди ті добрі й кажуть:
— А віддай на оту… потвору рогату з гребенем на спині кістяним. Що у тебе з-за спини визирає і в хаті твоїй живе.
— Динозавренятко? — уточнює Мавра, хоч і знає кого односельці мають на увазі.
— Ага, як ти кажеш… ди-ди… Чортеня одне слово, дияволення з світу підземного віддай нам.
— А нащо воно вам, люди добрі?
А люди добрі й одказують:
— А ми його вб’ємо. Покіль воно великим не виросло та не натворило біди. Нащо воно нашому селу. Прибилося з підземного світу, із Змієвої могили, то хай туди й повертається. Під землю. Уб’ємо його. От візьмемо й уб’ємо, поки ще мале.
— І не жалко вам божу твар життя позбавляти?
— А воно й справді твар. Тільки не божа, а — дияволова. Почвара, прости Господи!
— Але й виродок хоче жити.
— Хай і живе, тіко не в нашому селі. У нашому — вб’ємо.
— Гріх життя живу істоту позбавляти, навіть твар.
— Але ця твар у нас курей та іншу птицю пожирає.
— Бо й твар їсти хоче. А я заплачу за ту шкоду.
— Краще віддай саму твар, бо силоміць заберемо. Ти, Мавро, нікому не чинила, ти добра й жаліслива. Але зміюку добрячу пригріла на своїй доброті — сама ж од неї і постраждаєш.
Мавра взяла вила— трійчата, що біля тину стояли і каже:
— Не підходьте. Бо хто наважиться динозавреня вбивати, дуже об тім пошкодує.
— Тю, тю, дурна! — люди їй. — За якусь потвору людям убивством погрожуєш? Схаменися!
— А ви не несіть до мого обійстя убивства, то й вас воно обмине. У святому письмі що сказано: як ти воздаєш, так і тобі воздається.
Погаласували односельці, погаласували і бачачи, що Мавру на понт не взяти — на смерть вона стане за те чудо-юдо, — то й розійшлися.
— Отакечки й краще, — вила в одну руку, динозавреня за його ручку в другу і почвалала Мавра до хати, бурмочучи: — Ідіть собі з миром та з добрим серцем і не чіпайте живу істоту. Ви жити хочете і твар хоче. То хто вам дав право позбавляти її життя? Яке б воно в неї не було, а воно їй рідне і найрідніше. Всі маємо під сонцем у світі білому життя — і двоногі, й чотириногі.