Після термоядерних вибухів рівень радіації і досі був небезпечний для людини, не захищеної панциром велетохода. Ущелину відділяла від входу у міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. І лише тут Анґус почув Ґоссе. Він нічого не сказав йому про зіткнення зі скелею, а Ґоссе повідомив, що по той бік проходу, біля Великого Шпиля, на половині шляху, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Ґрааль. І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину.
Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги Діґлатора вище колін. Анґус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді, мовби діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами Діґлатора, розліталися навсібіч і свистіли, наче кулі. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл. Анґус просувався між обпаленими стінами під громове гупання кроків, котрі сприймав як свої власні. Він зрісся з машиною: вона перетворилася на його тіло, збільшене до гігантських розмірів. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. Їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, яке борсалося між стінами проходу, не пускаючи туди рудого, холодного, похмурого світла неба, котре ясніло в кінці ущелини. З кожним кроком велетохода ця світла пляма все більшала й більшала. Нарешті стіни майже зійшлися, неначе не бажали випускати його велетохода, а намагалися стиснути незграбні плечі «Поллукса» у кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини залишалося ще по кілька метрів. І все-таки Анґус мусив уповільнити хід, бо, набираючи швидкість, «Поллукс» знову почав загрозливо перевалюватися з боку на бік, мовби качка. Це зумовлювалося законами динаміки мас — інженери не зуміли повністю урівноважити моменти інерції, що при цьому виникали. Останніх триста метрів Анґусові довелося здиратися крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок і нахиляючись до вікна, щоби краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги «Поллукса». Анґус так пильно вдивлявся в ґрунт під собою, що лише тоді, коли світло проникло в кабіну й огорнуло його зусібіч, підвів голову і завмер від несподіванки: його оточував зовсім інший неземний пейзаж...
Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар — самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Анґус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим Перстом. Потроху сповільнивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він намагався вловити серед стишеного співу турбін голос Ґрааля. Але так нічого й не почув і спробував викликати Ґоссе. Однак і той не озивався. Діґлатор і досі перебував у радіотіні. І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Анґуса неприємно надокучливим і навіть заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Ґоссе приховану стурбованість, а може, й недовіру. У тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто терпіти не міг. А от тепер, коли він і справді залишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Ґрааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув розгубленість. Як людина, котра потрапила у казковий палац і не має жодного бажання покинути його, але раптом бачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Анґус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав обережно спускатися до скупчення хмар, що нагадували морські хвилі. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Анґус орієнтувався на чорний Великий Шпиль, що сягав неба й зігнувся так, немов і справді був пальцем, котрий підманює до себе.
Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки правильно ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Анґус бачив щоразу далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діґлатор спускався все нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим. Так велетохід досяг зони тих хмар, які рухалися рівно й повільно, мовби пливли невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але миттєво зник, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною — мов кам’яний стовп серед шумовиння і криги арктичного океану, — а потім зник, і це виглядало так, ніби Парвіс був нурцем, який опускається на морське дно. Анґус спинився і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи Діґлатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоби цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах. Сигнал надходив не з Ґрааля, а з радіомаяка на Великому Шпилі, вказуючи йому потрібний напрямок. Анґус пішов просто на нього. Коли би збився з дороги, уривчастий сигнал вказав би йому на це: якщо надто відхилитися праворуч, в бік небезпечної западини, у правому вусі почується пронизливе вищання, коли ж відхилитися ліворуч, наблизившись до монолітних стін, сигнал загуде басом — хай не таким тривожним, але й це попередить Анґуса про помилку. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги залишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним ґрунтом. Анґус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо через сніг стало видніше. Мабуть, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена — слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, залишив морену в хаотичному безладі. Краєвид змінився: внизу це скидалося на зимовий полудень, а згори його вкривали темні нічні хмари. Анґуса тепер не супроводжувала навіть тінь Діґлатора. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу; в дзеркалах заднього бачення Анґусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра — найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Анґус перевіряв напрямок. Із певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху через монотонні радіосигнали. Анґус це розумів, але ця ілюзія так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді «другий» протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, велет заточився. Ледве втримав його та почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.
«Той другий» перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів Діґлатора? Стоячи на місці, Анґус вдивлявся у навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було зрозуміти, то скеля чи скупчення хмар. І хоча він ніколи не бачив велетохода у подібній зимовій сценографії та ще за милю, його охопила впевненість, що це — Піркс.
І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на роздвоєний сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Анґус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо Діґлатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин уже можна було визначити справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Анґус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз вдивляючись у постать залізного велета, Анґус помітив за склом, у серці гіганта, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався, ніби павучок у павутинні. Анґус ішов за ним, і їхні велети лишали за собою довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі. Анґус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів. Тоді Анґус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки — додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Анґус переслідував утікача, щоразу більше розхитуючи тулуб свого велета і розмахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки — 48 миль за годину. Анґус довго кричав захриплим од хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширюватися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому Діґлаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла. Анґус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою «Брокенський привид»[15]. Власне відображення на тлі світлих хмар. Уражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Анґус відчув, як напружились усі його м’язи, він судомно хапав ротом повітря, відчуваючи шалений гнів і розпач. Не він, а його тіло схотіло спинитися — відразу, без затримки, миттєво. І тоді нутрощі велета наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри залило червінню, як розпанахані жили кров’ю. Діґлатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що налетів на підводний риф, і почав хилитися вперед. Якби Анґус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід, напевно, б упав. Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів ущух, Анґус завмер із розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг ці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м’якою підкладкою рукавиці спітнілі брови і побачив, як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася, затулила вікно кабіни і з гуркотом ударила у випромінювач, розташований на безголових плечах. Анґус забув вимкнути правицю від підсилювального контуру! Цей черговий ідіотський вчинок змусив його остаточно отямитись. Анґус розвернувся, щоби власними слідами піти назад, бо звуки радіомаяка зовсім розладналися. Треба було повернутися на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха у зоні гейзерів, він розганятиме її випромінювачем. Урешті Анґус відшукав те місце, де його ввела в оману фата-морґана[16] — дзеркало з хмар і газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав звіряти маршрут, який вказував радіомаяк, із картою? Виявилося, що місце, куди його занесло, не дуже далеко від дороги, за крокоміром — якихось дев’ять миль. Але на карті там не було позначено жодних гейзерів — вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Саме через це Марлін і порадив іти з Роембдена до Ґрааля кружним шляхом з півдня, крізь ущелину, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. У найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак Діґлатор мав достатню потужність, щоби подолати навіть п’ятиметрові кучугури, а коли б застряг, Ґрааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті. Але ніхто не знав, де саме пропали ті три велетоходи. Бо у заглибині на старому шляху безперервний радіозв’язок не діяв. Після тих катастроф його покинули. Крім того, до південної западини не доходили короткі хвилі, та й ретранслювати їх було неможливо — адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. І хоча лазери Ґрааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила би дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Ґрааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цю круговерть недоглядів, безглуздого використання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже, і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, які зникли без сліду. Лишалась остання надія — на твердий ґрунт западини. Та чи такий він твердий? Анґус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо спершу він сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом і довіряв йому, бо дорога підіймалася, аж поки вивела його з тієї заметілі. Ліворуч височіли занурені у хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Анґус обережно проминув це місце. Він ступав по уламках каміння, долаючи обледенілі западини, де в кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз та вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знялися страшенній гуркіт і тріск — такі звуки, певно, може почути лише вахтовий на криголамі, який трощить полярні тороси. Перш ніж рушити далі, Анґус дбайливо оглянув ноги велетохода. Потім ще довго морочився, поки почув уривчастий зумер однакового тону. Трохи згодом сигнал у правому навушнику засвистів, а в лівому загув басом. Отож Анґус терпляче обертався, поки зумери зазвучали в унісон. Попереду між нагромадженими крижаними плитами відкрився порівняно широкий прохід, то була не водяна крига, а застиглі вуглеводні. Додолу Анґус зійшов, ступаючи по грубозернистій сухій щебінці, щосили стримуючи швидкість, бо тисяча вісімсот тонн велетохода тягли його зі схилу вниз. Вкриті хмарами вулканічні стіни кратера розступилися, і перед очима постала улоговина. Він сподівався й тут побачити місцину, забарвлену всіма кольорами веселки, але очам відкрився Бірнамський ліс...
15
Рідкісне оптичне явище в горах, коли спостерігач бачить свою тінь на поверхні хмар (туману) в напрямку, протилежному до Сонця. Популярності явище набуло завдяки піку Брокен в горах Гарц у Німеччині, де постійні тумани і доступність малих висот дозволяють спостерігати його особливо часто.
16
Тут у значенні: складне оптичне явище в атмосфері, складене з декількох форм міражів. Пов’язане з аномальною рефракцією сонячних променів, внаслідок чого у повітрі з’являються зображення наземних предметів, що знаходяться за горизонтом.