З тісних отворів на поверхню виривалися тисячі гейзерів, викидаючи в отруйну атмосферу киплячі струмені амонієвих розчинів. Радикали амонію, що утримувалися у вільному стані страхітливим тиском надр, вистрілювали в темне небо, перетворюючи його на каламутний хаос. Анґус був певен — до нього струмені не доберуться, експерти дали гарантію, тож думав не про це. Слід було або відразу повернутися до Роембдена, або просуватися далі, слухаючи безневинні, хоча й підступні звуки в навушниках, схожі на спів Одіссеєвих сирен[17]. Брудно-жовті хмари, важкі й ледачі, розпливалися над усією западиною, аби спадати додолу дивним липким снігом, що, застигаючи, перетворювався на справжні зарості Бірнамського лісу, химерного й ворушкого. Власне, це диво лише з великої віддалі чимось нагадувало засипану снігом пущу. Запекла гра агресивних хімічних сполук, яку весь час підживлювали нові припливи, бо окремі групи гейзерів били безперестану в непогамовно розміреному ритмі. Створювалися ламкі, мовби порцелянові, джунглі, що сягали чвертьмильної висоти. Цьому сприяла й слабка гравітація.
Білі, ніби зіткані зі скляного павутиння, хащі наповзали одні на одних, а коли нижні вже не могли утримати масив мережаних розгалужень, що без упину тягнулися до неба, то осипалися й завалювались із протяжним гуркотом, як вселенський склад порцеляни в хвилину землетрусу. Зрештою, саме «порцелянотрусом» хтось легковажно й назвав ці обвали бірнамських лісів.
Приголомшливе й водночас безневинне видовище обвалу можна було оглянути лише з висоти пташиного польоту, точніше з вертольота. Отаким був ліс Титана; зблизька він здавався нетривкою конструкцією, білопінною й мереживною, проте не тільки велетохід, а й людина у скафандрі могла продертися крізь його хащі. Не просто заглибитись у таку легшу від пемзи, застиглу піну, що є чимось середнім між скрижанілою маззю і мереживом, сплетеним з найтонших порцелянових волокон. Ніхто не зміг би рухатися там швидко, а все ж просувався б уперед, бо той безмір нагадував справжню хмару з драглистої павутини усіх відтінків білого — від перламутрово-опалового до сліпучо-молочного. Увійти до лісу було можливо, та ніхто не міг дати гарантії, чи не перебуває саме ця його частина на межі витривалості й чи не завалиться вона, ховаючи мандрівника під кількасотметровим шаром саморуйнівного склива, яке здається пухом лише в невеликій кількості.
Ще раніше, коли Анґус перебував на траверсі й порцеляновий ліс ховався за чорним виступом гірського схилу, звідти линуло біле сяйво, немов провіщення, що звідти має зійти сонце. Те світло нагадувало лелітки, що лягають на хмари земного Північного Льодовитого океану, коли корабель, який пливе у відкритих водах, наближається до льодових полів.
17
У поемі Гомера «Одіссея» — напівжінки-напівптахи, які живуть на острові між землею Кірки та Скіллою і зваблюють своїм співом усіх мореплавців, прирікаючи їх на смерть.