— Ваш брат ще не повернувся з прогулянки, Мондіане? — запитала в нього худа жінка.
— Певно, сидить на Зубі Мазумака й дивиться в наш бік, — відповів господар, який розташувався зі своїм візком у залишеному між стільцями проміжку.
Він їв швидко і з апетитом. Після цієї репліки всі мовчали, аж поки слуга розлив каву, аромат якої змішавсь із солодким димом сигар. Тоді худа жінка озвалася знову:
— Мондіане, сьогодні ви маєте розповісти нам, що було далі у тій історії з Оком Мазумака.
— Так, так, — підхопила решта гостей.
Мондіан Вантенеда насупив брови і сплів руки на череві. Тоді обвів поглядом усіх присутніх, ніби замикаючи коло слухачів. У каміні, догоряючи, тріснуло поліно. Хтось відклав виделку, брязнула ложка, й запала тиша.
— На чому я зупинився?
— На тому, як дон Естебан і дон Ґільєльмо, почувши легенду про Кратакальгу, вирушили у гори, щоби дістатися до Долини Семи Червоних Озер...
— Під час усієї подорожі, — почав Мондіан, зручніше вмостившись у візку, — обидва іспанці не зустріли нікого — ні людини, ні тварини — і лише зрідка чули крики орлів, які ширяли над ними. Часом угорі пролітав стерв’ятник. Після численних спроб їм нарешті пощастило зійти на гірську стежку Мертвої річки. Звідти вони побачили високу гору, схожу на коня, котрий став дибки, закинувши в небо незграбну голову. Туман огортав його тонку, теж немов кінську шию. Отоді-то дон Естебан і пригадав слова старого індіанця з долини: «Стережіться гриви Чорного Коня!» Мандрівники почали радитися, чи йти їм далі. Як ви пригадуєте, на передпліччі в дона Ґільєльмо було витатуйовано карту гірського пасма. Харчі їхні закінчувалися, хоча минав лише шостий день подорожі. Отож вони доїли рештки солоного в’яленого м’яса й угамували спрагу з джерельця, що витікало з-під Одрубаної Голови. Проте зорієнтуватися на місцевості не могли, бо витатуйована карта виявилася неточною. Перед заходом сонця туман почав підніматися все вище й вище на хребет Коня; вони йшли так швидко, що аж кров бурхала їм у головах, але туман здіймався ще швидше й наздогнав їх на самісінькій шиї Коня. У тому місці, де їх огорнув білий саван, гірська стежка звужувалася і ставала не ширшою за держак мачете. Отож іти так само вони вже не могли й сіли на вузький гірський хребет, як сідають верхи на коня. Так і рухалися по вузькому ребру гори, оточені з усіх боків білою вологою імлою, аж поки стемніло. І коли сили зовсім полишили їх, хребет раптом закінчився. Іспанці не знали, що саме під ними: урвище чи той спуск у Долину Семи Червоних Озер, про який розповів старий індіанець. Отож вони просиділи цілу ніч, підтримуючи один одного плечима й зігріваючись теплом власних тіл, а нічний вітер свистів і кресав по хребту, немов ніж по каменю. Досить було задрімати — й ти полетів би в безодню, отож вони висиділи там сім годин, не склепивши очей. Потім зійшло сонце, розвіяло імлу, й іспанці побачили, що урвище під ними прямовисне, наче мур, але з вісьмома уступами. Туман рвався на клапті об шию Коня. Вдалині чорніла Голова Мазумака, яку огортали білі хмари, що змішувалися зі стовпами червоних димів. Обдираючи руки до крові, іспанці спустилися вузьким звором до улоговини — Долини Семи Червоних Озер. Однак тут Ґільєльмо остаточно знесилів. Дон Естебан першим дістався скелястого уступу, що висів над прірвою, й повів товариша за руку. Так вони й ішли, аж поки натрапили на осип, де сіли відпочити. Сонце вже підбилося високо вгору, й Голова Мазумака почала випльовувати на них кам’яні брили, що, падаючи, відскакували від уступів. Отож їм довелося втікати донизу. Коли ж вони віддалилися настільки, що Голова Коня почала видаватися не більшою за дитячий кулачок, то побачили перше Червоне Джерело, сповите у хмару рудого шумовиння. Тоді дон Естебан витягнув з-за пазухи в’язку видублених ремінців кольору акантового дерева. На них були зав’язані численні вузлики. Дон Естебан довго обмацував їх, розбираючи індіанське письмо, аж поки втямив, якою дорогою вони мають іти далі.
Попереду відкрилася Долина Мовчання, всіяна величезними брилами. Іспанці пробиралися між ними, обминаючи глибокі тріщини.
— Ще далеко? — пошепки запитав Ґільєльмо, бо горло в нього геть спеклося, а голос сів.
Дон Естебан дав йому знак мовчати. Ґільєльмо необережно зачепив камінець, і той, падаючи, потягнув за собою цілу лавину. Під її гуркіт стіни Долини Мовчання задиміли, вкрилися срібного хмарою, і тисячі вапнякових брил покотилися донизу. Дон Естебан, який саме проходив під склепінним навісом, устиг втягти туди приятеля саме тієї миті, коли лавина долетіла до них і, немов гроза, покотилася далі. Донові Ґільєльмо дісталося по лобі каменем, пішла кров. Дон Естебан скинув сорочку, роздер її на смуги й перев’язав голову товариша. Врешті, коли долина геть звузилась і небо над ними стало широким, мов ріка, вони побачили потік, що зовсім безшумно біг по камінню. Вода була прозора, мов діамант, і впадала до підземного річища. Тепер їм треба було увійти по коліна в бурхливу крижану течію. Шалений потік підбивав їм ноги, однак невдовзі вода повернула вбік, і мандрівники опинилися на косі сухого жовтого піску перед гротом з багатьма отворами. Дон Ґільєльмо знесилено сів та з подивом зауважив, що пісок якось дивно виблискує. Він набрав його в жменю й придивився. Пісок був незвично важкий. Дон Ґільєльмо спробував його на зуб і пересвідчився, що це золото. Пригадавши слова індіанця, дон Естебан оглянув грот. В одному його кутку щось виблискувало, наче вертикально застиглий нерухомий пломінь. Дон Естебан підійшов ближче — то була кришталева брила, відшліфована водою. Над нею в скелі зяяв отвір, крізь який світилося небо. Формою брила нагадувала величезну домовину, вбиту в землю. Зазирнувши всередину, дон Естебан розгледів у глибині брили лише міріади рухливих вогників, неймовірне вирування срібла. Потім йому здалося, що все навкруги потемніло, і він помітив величезні пластини березової кори, котрі розтулялися. Коли й вони щезли, дон Естебан відчув, ніби хтось дивиться на нього із самої середини крижаної брили. То було мідне обличчя, пооране глибокими зморшками, а очі вузькі, немов лезо ножа. Що довше дон Естебан вдивлявся в нього, то помітнішим ставав на бронзовому обличчі лютий посміх. Із прокльоном він ударив у брилу стилетом, але вістря безсило ковзнуло, не полишивши на брилі й сліду. Проте мідне обличчя, викривлене лиховісним посміхом, зникло. У дона Ґільєльмо почалася гарячка, тому дон Естебан не розповів йому про те, що побачив.
Вони пішли далі. Грот розгалужувався кількома коридорами; іспанці обрали найширший і, запаливши смолоскипи, що мали при собі, рушили вглиб. В одному місці коридора чорною пащею відкрився бічний хід. Звідти бурхало розпеченим повітрям. Іспанцям довелося бігцем проминути те місце. Далі коридор звужувався: якийсь проміжок навіть мусили проповзти рачки. Нараз просвіт збільшився. Чоловіки змогли звестися навколішки. Останній смолоскип догоряв, і тут вони відчули, що під ногами в них щось рипить. У мерехтливому світлі іспанці побачили, що стоять на купі золотих брил. Але й це було ще не все. Побачивши Вуста й Око Мазумака, вони прагнули роздивитись і його Утробу. За якийсь час дон Естебан пошепки сказав товаришеві, ніби щось бачить. Ґільєльмо марно виглядав у нього з-за плеча.
— Що ти там бачиш? — запитав він в Естебана.
Догоряючий смолоскип уже обпікав Естебанові пальці. Видиво з’явилося раптово: стіни наче розійшлися, навколо запанував непроглядний морок, з якого смолоскип видобував червонясті обриси грота. Ґільєльмо бачив, як товариш рушив уперед, а полум’я смолоскипа в його руці хитається, відкидаючи назад гігантські тіні.