Ураз із глибини грота виринуло величезне обличчя з опущеними додолу очима. Воно висіло в повітрі. Дон Естебан закричав. То був розпачливий крик, але Ґільєльмо добре почув кожне слово. Його товариш кликав на допомогу Ісуса та Його Матір. А такі люди, як Естебан, могли промовити ці слова, лише зазирнувши в очі смерті. Коли розлігся крик, Ґільєльмо затулив обличчя руками. Потім почувся гуркіт, спалахнуло полум’я, й Ґільєльмо знепритомнів...
Відкинувшись у кріслі, Мондіан Вантенеда мовчки дивився кудись удалину, повз тих, що сиділи навколо нього, темний на тлі вікна, за котрим у спадаючих сутінках виднілися фіолетові зубці гір.
— У верхній течії Араґуеріти мисливці, які полювали на оленів-рогачів, виловили тіло білого чоловіка, прив’язаного до надутої повітрям бізонячої шкури. Спина його була розрубана, а ребра виламані назад у формі крил. Боячись солдатів Кортеса, індіанці хотіли спалити труп, однак у їхньому селищі саме перебувала кінна естафета Понтерона, на прізвисько Одноокий. Труп завезли у табір, і там упізнали дона Ґільєльмо. А дон Естебан пропав безвісти.
— Звідки ж тоді відома ця історія?
Цей голос пролунав, неначе скрегіт. Увійшов служник з канделябром. У мерехтливому світлі стало видно обличчя того, хто запитував, — лимонно-жовте, з безкровними губами. Він чемно усміхався.
— На початку я переповів розповідь старого індіанця. Він запевняв, ніби Мазумак усе бачить своїм Оком. Може, індіанець убирав усе це в шати міфології, та загалом казав правду. То був початок шістнадцятого сторіччя, і європейці ще зовсім мало знали про те, як шліфоване скло може посилювати зір. Два величезні гірські кришталі, відшліфовані чи то природою, чи людськими руками, стояли на Голові Мазумака й у Гроті Утроби так, що дивлячись в один, було видно все, що робиться навколо другого. То був своєрідний перископ, утворений двома дзеркальними призмами, віддаленими одна від одної на тридцять кілометрів. Індіанець, який стояв на вершині Голови, бачив обох лиходіїв, що залізли в Утробу Мазумака. І, можливо, не тільки бачив, а й міг спричинити їхню загибель.
Мондіан рвучко викинув руку вперед. У коло жовтогарячого світла на столі впала товста в’язка ремінців. Шкіра, вкрита облупленою фарбою, була позначена глибокими надрізами. Коли вона падала, почувся шелест: була вона дуже стара й висохла.
— Отже, був хтось, — завершив розповідь Мондіан Вантенеда, — хто стежив за експедицією й потім розповів про неї.
— Виходить, ви знаєте дорогу до золотої печери?
Усмішка Мондіана стала байдужою, ніби танула разом з гірськими верхами, розчинялась у холодній нічній тиші.
— Цей будинок, власне, й стоїть біля Вуст Мазумака. Коли тут вимовляли слово, Улоговина Мовчання повторювала його могутнім гуркотом. То був природний кам’яний гучномовець, у тисячу разів сильніший од електричного.
— Та невже?..
— Сотні літ тому в дзеркальну плиту влучила блискавка й переплавила її на купу кварцу. Улоговина Мовчання — це місцина, на яку виходять наші вікна. Дон Естебан і дон Ґільєльмо дісталися сюди з боку Брами Вітрів, але Червоні Джерела вже давно висохли, а людський голос не може зрушувати каміння. Мабуть, долина була резонатором. Печеру закрив підземний поштовх. Там нависала брила, вона, мов клин, розділяла стіни ущелини. Цей клин завалило струсом, ущелину засипало. Що сталося згодом, коли іспанці намагалися форсувати ущелину, хто спустив кам’яну лавину на колону піхотинців Кортеса — невідомо. Гадаю, цього ніхто ніколи не дізнається.
— Не перебільшуйте, дорогий Вантенедо. Скелі можна підірвати, пробити машинами, воду викачати з підземель — чи не так? — озвався гладкий, присадкуватий панотець з кінця столу. Він палив тонку сигару з марихуаною.
— Ви гадаєте? — Мондіан не приховував іронії. — Нема такої сили, яка би відкрила Вуста Мазумака, якщо Він цього не схоче, — мовив він, відштовхнувшись од столу.
Мондіан зробив це так рвучко, що згасив дві свічки. Інші горіли ясним полум’ям, а клаптики кіптяви літали над ними, мов дрібні нічні метелики. Мондіан простягнув руку, порослу густим волоссям, між обличчями слухачів, схопив зі столу в’язку ремінців і знову розвернув візок на місці з такою силою, аж зарипіла гума коліс. Присутні підвелися й почали розходитися. Доктор Ґерберт сидів, утупившись у миготливе полум’я свічки. З відчиненого вікна тягло прохолодою. Він здригнувся від пронизливого холоду, перевів погляд на служника, який вніс і розіклав перед розжареними ґратами каміна важкий оберемок дров, вправно розкидав жар і виклав над ним дах із полін — справжній витвір мистецтва. Цієї миті хтось відчинив другі двері й провів рукою по одвірку. Довкола все знову змінилося. Камін з грубого каменю, служник біля каміна, стільці з різьбленими спинками, канделябри, свічки, вікна та гірська ніч за ними розпливлися в рівному тьмяному світлі. Зник і широкий стіл із сервізом, і в білій невеличкій залі з округлою гладенькою стелею лишився тільки Ґерберт на єдиному стільці перед квадратною дошкою та недоїденою печенею в тарілці: лише ця частина столу вціліла.
— Бавишся? У такий момент? Розважаєшся старими казочками? — допитувався прибулець.
Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ніг, взутих у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший од Ґерберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м’язиста шия.
— Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам’ять.
Ґерберт, трохи зніяковілий, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягнувся уздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямку. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхівок, що біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з’явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими термітниками. Голографічні видива з’являлися миттєво, оточували обох чоловіків і так само несподівано зникали, перетворюючись в інші образи. Ґерберт терпляче чекав, коли його колезі надокучить цей перегляд. Сидів серед миготливої зміни відблисків і барв з пачкою гістограм у руці, а думками був далеко від цих видив, якими, можливо, хотів угамувати внутрішній неспокій.
— Щось змінилося? — запитав він урешті. — Так?
Його молодий колега повернув кімнаті її попередній аскетичний вигляд, посерйознішав і якось невпевнено пробурмотів:
— Та ні, нічого не змінилось. От тільки Араґо просив, щоб ми зайшли до нього перед нарадою.
Ґерберт розгублено закліпав очима — його прикро вразила ця новина.
— І що ти йому сказав?
— Що ми прийдемо... Чого так дивишся? Не хочеш іти?
— Не хотів би, та розумію, що відмовитися ти не міг. Але ми й без теологічних суперечок маємо над чим сушити голову. Чого він од нас хоче? Щось казав?
— Ані слова. Він не лише порядний, а й розумний чоловік. І вміє берегти таємницю.
— Отож тактовно натякне нам, що ми — канібали.
— Не верзи дурниць. Зрештою, ми йдемо не на суд. І на борт їх узяли для того, щоб оживити. І про це він теж добре знає.
— І про кров знає?
— Не маю уявлення. А хіба це так страшно? Трансфузію робили ще двісті років тому.
— У його очах це буде не трансфузія, а наруга над трупами. Пограбування мерців.
— Їм уже й так нічого не допоможе. А трансплантації старі, як світ. Я на релігіях не дуже розуміюсь, але, в усякому разі, його церква не виступає проти цього. І взагалі, звідки ці сумніви — підтримає операцію священик чи ні? Командир погодиться, і гадаю, що більшість екіпажу — також. Араґо навіть не має права голосу. Летить з нами, як ватиканський апостольський спостерігач. Як пасажир.
— Усе ніби так, Вікторе. Але в гістограмах виявилася фатальна несподіванка. Не можна було брати цих останків на нашу «Евридіку». Я був проти. Чому їх не відправили на Землю?