— Ти сам знаєш — так склалось. А крім того, я вважаю, що коли хтось і має брати участь у цьому польоті, то насамперед — вони.
— І багато їм буде з цього користі, коли в найкращому разі пощастить реанімувати одного коштом усіх інших?
Віктор Терна вирячився на Ґерберта:
— Що з тобою? Схаменися! Хіба ж це наша провина? На Титані не було умов поставити діагноз. Так чи ні? Кажи зараз. Я хочу знати, з ким урешті маю йти до цього домініканця. Тебе що — навернули до віри пращурів і ти вбачаєш у тому, що ми наміряємося зробити, щось погане? Гріх?
Ґерберт, досі зовні спокійний, заговорив, насилу стримуючи роздратування:
— Ти чудово знаєш, що я вимагатиму того самого, що ти і головний лікар, і знаєш мої погляди. Повернути до життя давно загиблих — яке в тому зло? Зло полягає в тому, що з двох померлих пощастить оживити тільки одного і що ніхто з нас не зважиться вибрати, кого саме слід воскресити... Шкода часу. Ходімо. Хочу якнайскоріше з цим покінчити.
— Я мушу перевдягтися. Почекаєш?
— Ні. Піду сам. Приходь туди, до нього. На якій це палубі?
Вони вийшли разом, але сіли в різні ліфти. Набравши потрібний код, Ґерберт помчав овальним срібним тунелем. Яйцеподібний ліфт м’яко загальмував, увігнута стінка розійшлася, мовби діафрагма фотоапарата. Перед Ґербертом простягайся ряди увігнутих дверей з високими порогами, як на старих морських кораблях. Він знайшов двері під номером 84, з маленькою табличкою «Р. П. Араґо, М. А., Д. П. ДА». І поки відгадував, що ховається за літерами «ДА» — чи то «Делегат Апостольський», чи то «Doctor Angelicus» — думка ця була настільки ж безглузда, як і недоречна, — двері розчинилися.
Він увійшов до просторої каюти з багатьма заскленими стелажами, повними книжок. На двох протилежних стінах висіли картини в світлих рамах, займаючи місце від стелі до підлоги. З правого боку він упізнав «Дерево Пізнання» Кранаха[19]з Адамом, змієм та Євою, ліворуч — «Спокуса святого Антонія» Босха[20]. Поки Ґерберт розглядав потвор, що пливли небом цієї «Спокуси», Кранах провалився за книжкові полиці, утворивши прохід, з якого вийшов Араґо в білій сутані. Поки картина поверталася на попереднє місце (вона правила за двері), лікар помітив позаду домініканця чорний хрест на білому тлі. Вони привіталися, потиснувши один одному руки, і сіли біля низького столика, безладно заваленого паперами, діаграмами та розгорнутими книжками, з яких виглядали кольорові закладки. Араґо мав худе, смагляве обличчя із сірими проникливими очима під майже білими бровами. Здавалося, сутана йому завелика. У тонких руках піаніста він тримав звичайний дерев’яний метр. Ґерберт знічев’я водив поглядом по корінцях старих книжок. Не хотів озиватися першим. Очікував запитань, яких не було.
— Докторе Ґерберт, я не можу зрівнятися з вами у знаннях, — нарешті озвався домініканець. — Однак можу говорити мовою Ескулапа. Перш ніж одягти ці шати, я був психіатром. Головний лікар ознайомив мене з даними... операції. Ці документи написані мовою фальшивою та лукавою. Якщо брати до уваги різні групи крові й несумісність тканин, то може йтися лише про двох людей. Однак оживити можна тільки одного.
— Або жодного, — вихопилося в Ґерберта майже мимоволі.
Певно через те, що чернець уникав точного терміна: воскресіння з мертвих. Домініканець ухопив це на льоту.
— Distinguo[21], на мою думку, це важлива обставина, хоча для вас, напевно, вона не має значення. Диспут на високому теологічному рівні буде безпредметним. Можливо, хтось на моєму місці сказав би: по-справжньому мертва та людина, що розкладається після того, як у тілі відбулися незворотні зміни. А таких на борту семеро. Я знаю, їхні останки доведеться потривожити і розумію необхідність цього, хоча й не можу дати благословення. Від вас, докторе, і від вашого товариша, який зараз має тут з’явитись, я хотів би почути відповідь на єдине запитання. Хоча ви не зобов’язані відповідати...
— Слухаю вас, — озвався Ґерберт, відчуваючи, як увесь напружується.
— Напевно, ви здогадалися. Йдеться про критерії вибору.
— Терна не скаже вам нічого, чого не скажу я. Ми не можемо застосувати жодних об’єктивних критеріїв. І ви — ознайомившись з даними — теж про це знаєте... панотче Араґо.
— Знаю. Оцінити шанси — це понад людські сили. Медикоми, виконавши більйони обчислень, дали шанс двом з-поміж дев’ятьох людей; це дев’яносто дев’ять відсотків, з відхиленням у межах неминучої похибки — але оживити можна тільки одного. Об’єктивних критеріїв нема, і саме тому я наважився поцікавитися вашою думкою.
— Перед нами — дві проблеми, — з певним полегшенням відповів Ґерберт. — Ми, лікарі, разом із головним лікарем вимагатимемо істотних змін у перебігу польоту. Чи ви нас підтримаєте?
— Я не маю права голосу.
— Так. Але ви можете вплинути...
— На наслідки наради? Але ж це зайве. Не думаю, що хтось може бути проти. Більшість проголосує «за». А в руках командира остаточне рішення, і я би здивувався, якби його не знали лікарі.
— Ми вимагатимемо більших змін, аніж збиралися просити спершу. Дев’яносто дев’ять відсотків — нам цього замало. Важлива кожна наступна позиція після десятинної коми. Енергетичні витрати будуть величезні, та й тривалість експедиції зросте.
— Я про це не знав. А... яка інша проблема?
— Вибір небіжчика. Ми абсолютно безпорадні, бо через злочинний недогляд, який зв’язківці назвали делікатніше — «перевантаженням каналів зв’язку», — ми не можемо встановити ні імен, ані фаху, ні біографій померлих. Насправді сталося щось більше, ніж просте недбальство. Беручи на борт ці контейнери, ми не знали, що пам’ять старих приладів із шахти Ґрааля та обчислювальних машин з Роембдена під час демонтажу зазнала значних втрат. Відповідальні за долю тих, кого командир з нашої згоди взяв на борт, запевнили, що дані про загиблих можна знайти на Землі. От тільки невідомо, хто, коли й кому дав таке доручення. Зрозуміло лише, що вони, так би мовити, вмили руки.
— Таке трапляється, коли багато людей, які заважають одне одному, роблять щось одночасно. Щоправда, це мало втішає...
Чернець замовк, глянув Ґербертові в очі й тихо мовив:
— Ви були проти того, щоби брати останки на наш корабель?
Ґерберт неохоче кивнув.
— У передстартовому сум’ятті на самотній голос, до того ж лікаря, а не астронавта, ніхто не зважав. І якщо деякі мої побоювання тепер підтвердилися, мені від цього не легше.
— То що ж тепер буде? Чим ви керуватиметеся? Жеребкуванням?
Ґерберт насторожився:
— Вибір залежатиме тільки від нас — після наради, якщо наші вимоги будуть виконані. Ми ще раз обстежимо трупи, а також перетрусимо до останньої ниточки весь вміст вітрифікаторів.
— А яку роль відіграє ідентифікація у виборі реанімованого?
— Гадаю, ніякої. Ми не братимемо до уваги нічого, що не стосується медицини.
— Ці люди, — чернець зважував кожне слово, говорячи неквапно, ніби йшов тонкою кригою, — загинули за трагічних обставин. Одні — виконуючи звичайні службові обов’язки, як працівники шахт чи фабрик. Інші — йдучи їм на допомогу. Чи ви припускаєте таку диференціацію як критерій для оживлення?
Відповідь була швидка й категорична:
— Ні!
Стіна книжок розсунулася перед ними, й увійшов Терна, попросивши пробачення за те, що запізнився.
Чернець підвівся. Встав і Ґерберт.
— Я дізнався про все, що зміг, — сказав Араґо. Він був вищим від обох лікарів. За його спиною Єва на картині зверталася до Адама, а змій заповзав на райське дерево. — Дякую вам. Ви підтвердили те, про що я й сам мусив знати. Мій фах і ваш у чомусь подібні. Ми нікого не судимо за їхні заслуги чи провини, так само як ви нікого не рятуєте, керуючись цим принципом. Не хочу вас більше затримувати: вам уже час іти. Побачимося на нараді.
Лікарі вийшли. Ґерберт кількома словами переповів Терну зміст розмови з апостольським спостерігачем. На ідеально округлому перетині коридорів вони увійшли до яйцеподібного матово-срібного ліфта. Люк шахти розчинився і з важким зітханням поглинув його. У круглих вікнах замигтіли вогні палуб, які вони проминали. Сидячи один навпроти одного, мовчали. Обох, не знати чому, образила та сентенція, якою чернець підсумував їхню зустріч. Одначе враження це було надто невизначеним, аби його аналізувати. Та ще й перед тим, що на них чекало.
19
Йдеться про датовану 1513 р. картину «Адам і Єва» німецького художника епохи Відродження Лукаса Кранаха старшого (Lucas Cranach der Ältere, 1472-1553).
20
Триптих нідерландського художника, одного із найвизначніших майстрів Північного Відродження Гієроніма Босха (Jheronimus Bosch, бл. 1450-1516). Сюжет триптиху — надприродні спокуси, яких зазнав святий Антоній під час перебування у єгипетській пустелі.