Зал засідань містився в п’ятому сегменті «Евридіки». Якщо дивитися на корабель здалеку, він нагадував довгу білу гусінь з опуклими сегментами, але гусінь крилату, бо з боків у неї виступали крила, що закінчувалися фюзеляжами гідротурбін. Сплющений ніс «Евридіки» оточували кільця багатьох антен, мовби вусики чи жувальні м’язи. Кулясті сегменти, з’єднані між собою короткими циліндрами тридцятиметрового діаметру, зчіплював і зміцнював подвійний внутрішній кіль, коли космічний корабель набирав швидкість, ішов повним ходом або гальмував. Двигуни, що звалися гідротурбінами, були, по суті, термоядерними реакторами прямопотокового типу, а за паливо їм правив розріджений водень.
Така тяга виявилася навіть досконалішою за фотонну. Віддача ядерного палива при швидкості, близькій до швидкості світла, знижується, бо левову частку кінетичної енергії забирає полум’я віддачі, воно марно летить у порожнечу, і тільки мала частка вивільненої потужності передається ракеті. До того ж фотонна тяга, тобто тяга світла, потребує навантаження корабля мільйонами тонн матерії й антиматерії як анігіляційного палива. Натомість прямопотокові двигуни використовують як паливо міжзоряний водень. Однак його всюдисущі атоми настільки розпорошені в галактичній безодні, що ефективні лише ті двигуни, швидкість яких сягає 30 000 кілометрів за секунду, а з повного віддачею працюють, наближаючись до швидкості світла. Тому такий корабель не може самостійно ні стартувати з планет (бо надто масивний для цього), ні набрати швидкості до того моменту, поки атоми, що влітають у пропускний отвір реакторів, достатньо сконцентруються для займання. Зяючі впускні тунелі летять у цей час із такою швидкістю, що найбільша космічна порожнеча втискує достатньо водню в їхні жерла, щоб у вогняних камерах запалали штучні сонячні струмені. Коефіцієнт корисної дії зростає, і корабель, не обтяжений власними запасами палива, може летіти з постійним прискоренням. Після майже річного прискорення, рівного земному тяжінню, корабель набуває замалим не дев’яносто дев’ять відсотків швидкості світла, і коли на його борту спливають хвилини, то на Землі за цей час минають десятки років!
«Евридіку» будували на орбіті довкола Титана, бо він мав служити її стартовою платформою. Трильйонотонна маса цього супутника була перетворена термоядерними реакторами на енергію для лазерних пускових установок, щоби вони вдарили потужними потоками спресованого світла у гігантську корму «Евридіки» — як порохові гази в гарматному стволі б’ють у дно снаряда. Але спершу за допомогою астроінженерних робіт довелося звільнити супутник від його густої атмосфери, побудувати радіохімічні підприємства і термоядерні силові установки на континентальній плиті екватора, попередньо розтопивши її гори акумуляційними тепловими ударами із супутників одноразового вжитку. Їхні залпи перетворили величезний масив гірських порід, що складають кору планети, на лаву, а кріобалістичні бомби допомогли заморозити червоне розплавлене море і створити з нього тверду гладку рівнину штучного Моря Геркуланум. На дванадцяти тисячах квадратних миль його поверхні виріс ліс лазерометів, справжній Геркулес експедиції. У вирішальний день і секунду він вистрілив, щоби зіштовхнути «Евридіку» зі стаціонарної орбіти. Видовжений стовп спресованого світла бив у кормові дзеркала судна, виводячи його за межі Сонячної системи. У міру того, як промінь, що розігнав його, слабшав, корабель сам допомагав собі власними бустерами, по черзі гублячи їх випалені батареї вже поза межами Плутона. І тільки там запрацювали відкриті у вакуум гідродвигуни.
А що ці двигуни мали працювати впродовж усієї подорожі, рух корабля прискорювався рівномірно, і на ньому зберігалося тяжіння, що відповідало земному. Воно діяло тільки в напрямку поздовжної вісі. Через те кожен кулястий відсік «Евридіки» був автономним. Палуби тяглися впоперек корпусу від борту до борту, і йти вгору означало наближатися до носа, а вниз — до корми. Коли увесь корабель гальмував або змінював курс, то вісь приводу відхилялася. Через це стеля могла ставати стінами або принаймні лягати на бік. Щоб уникнути цього, кожен сегмент корпусу містив у захисній оболонці рухомі кулі — як у підшипнику. Гіростатори слугували для того, щоб на палуби кожного сегмента — їх було вісім — сила віддачі завжди була скерована вертикально. Під час таких маневрів окремі сегменти відхилялись од головної кільової осі судна. Коли треба було перейти з одного сегмента в інший, відкривалася тунельна система додаткових шлюзів, які звалися «равликами». Відчути якісь зміни чи брак тяжіння можна було лише тоді, коли ти рухався ліфтом і проминав міжсегментні відрізки корпусу.
Коли надійшов час першої після старту «Евридіки» загальної наради, корабель мав за собою майже рік постійного прискорення, отож нічого в ньому не порушувало встановленого тяжіння.
Для загальних зборів усього екіпажу був призначений п’ятий сегмент, що звався «Парламентом». Під опуклою стелею розташувався невисокий амфітеатр — зала з чотирма рядами лав і проходами між ними. Під єдиною пласкою стіною тягнувся довгий стіл, власне, то був блок з’єднаних між собою панелей із моніторами. За ним обличчям до зали сиділи навігатори з підпорядкованими їм помічниками.
Специфічному завданню експедиції відповідав особливий склад керівництва. Польотом керував Бар Гораб, за роботу двигунів відповідав головний диспетчер Харґнер, зв’язком займався радіофізик де Вітт, а очолював усіх науковців — і тих, які працювали під час подорожі, і тих, котрі мали приступити до роботи лише після прибуття до мети подорожі — полістор Номура.
Коли Ґерберт і Терна увійшли на верхню галерею, нарада вже розпочалася. Бар Гораб оголошував висновки лікарів. Ніхто не звернув уваги на новоприбулих, лише головний лікар Хрус, який сидів між командиром і головним механіком, докірливо звів брови. Лікарі не дуже запізнилися. Серед цілковитої тиші з усіх боків линув спокійний голос Бара Гораба:
— ...вимагають редукції тяжіння до однієї десятої. Вважають це вкрай потрібним для оживлення трупів, які спочивають у холодильнику. Це означає зменшення швидкості до мінімальної. Я можу це зробити. Але цим самим усю програму польоту буде перекреслено. Доведеться складати нову програму. Ту, яку ми здійснюємо тепер, готували п’ять незалежних груп на Землі, щоб уникнути помилки. Ми на це не спроможні. Нову програму складатимуть дві наші групи, через це вона буде не такою надійною, як попередня. Ризик невеликий, але реальний. Отож я запитую у вас: ми повинні винести на голосування вимогу лікарів без обговорення чи перед цим поставити їм деякі запитання?
Більшість висловилася за обговорення. Хрус сам не взяв слова, а кивнув Ґербертові.
— У словах командира криється прихований докір, — промовив Ґерберт, не підводячись зі свого місця у найвищому ряді. — Він має бути звернений до тих, хто передав нам тіла, знайдені на Титані, не поцікавившись, у якому стані ці тіла. Слід було б провести розслідування та виявити винних. Проте є серед нас винні чи нема — це ситуації не змінить. Перед нами завдання оживити людину, яка збереглася не набагато краще, ніж мумія єгипетського фараона. Щоби пояснити це, мушу звернутися до історії медицини. Перші спроби вітрифікації сягають іще двадцятого століття. Старі багатії заповідали ховати себе у рідкому азоті, сподіваючись, що колись їх зможуть воскресити. Явний нонсенс! Заморожений труп можна лише відігріти для того, щоби він зогнив. Згодом навчилися заморожувати дрібні часточки тканин, яйцеклітини, сперму та прості мікроорганізми. Чим більше тіло, тим складніша вітрифікація. Вона означає блискавичне згущення усіх рідин в організмі, перетворення їх у лід, оминаючи фазу кристалізації. Адже кристалики призводять до незворотного знищення тендітної будови клітини. А вітрифікація дає змогу консервувати тіло й мозок за частку секунди. Блискавично нагріти щось до будь-якої температури легко. Охолодити майже до нуля градусів за Кельвіном з такою самою швидкістю — незмірно важче. Дзвоноподібні вітрифікатори загиблих на Титані були примітивні. Приймаючи контейнери до себе на борт, ми не знали їхньої конструкції. Тому стан заморожених тіл виявився для нас такою несподіванкою.