— Для кого і чому? — запитав хтось із першого ряду.
— Для мене як психоніка, для Терна як соматика і так само, звичайно, для нашого головного лікаря. Чому? Ми отримали контейнери без будь-якої специфікації і схеми вітрифікаторів. Ми не знали, що контейнери із замороженими людьми були частково деформовані, зім’яті льодовиком і що їх там же вклали у капсули з рідким гелієм, щоб одразу перевезти до нас на борт. За чотириста годин до старту, коли «Геркулес» розганяв нас, на кораблі була подвійна гравітація, і лише після цього ми змогли почати обстеження капсул.
— Це було три місяці тому, колего Ґерберт, — озвався той самий голос знизу.
— Так. За цей час ми переконалися, що всіх, напевно, не зможемо оживити. Трьох довелося виключити відразу, бо їхній мозок був розчавлений. З решти можемо оживити лише одного, хоча загалом до реанімації придатні два тіла. Річ у тім, що всі ці люди мали у системі кровообігу кров.
— Справжню кров? — запитав хтось з іншого кінця зали.
— Так. Еритроцити, плазма і таке інше. Дані стосовно крові містяться в голотеках, але ми не можемо робити переливання, адже у нас нема крові. Отож ми розмножили еритробласти, взяті з кісткового мозку. Тепер кров є. Однак виникає проблема відторгнення тканин. До реанімації придатні два мозки. Але життєво важливих органів вистачить лише для однієї людини. З цих двох можна скласти одного. Іншого виходу я не бачу.
— Мозок можна воскресити й без тіла, — почулось із зали.
— Ми не збираємося цього робити, — відповів Ґерберт. — Ми тут не для того, щоби провадити сумнівні експерименти. На сучасному рівні медицини вони можуть призвести до жахливих наслідків. Зрештою, справа не у визначеннях, а в компетентності. Ми втручаємося у питання навігації як лікарі, а не як астронавти. І ніхто сторонній не може нам вказувати, як чинити. Тому я не вдаватимусь у подробиці операції. Скажу тільки, що нам довелося очистити скелет від вапна і металізувати його. Замінити гелієм надлишок азоту в тканинах, використати для відновлення одного тіла всі інші. Це наша справа. Я зобов’язаний лише пояснити мотиви наших вимог. Ми потребуємо найслабшої гравітації під час реанімації мозку. Ідеальною була б невагомість. Однак ми знаємо, що досягти її не вдасться, якщо не вимкнути двигунів. Але це б остаточно порушило програму польоту.
— Шкода часу на ці розмови, колего! — головний лікар не приховував роздратування. — Командир і всі, хто тут зібрався, хочуть знати, чим ви пояснюєте цю вимогу.
Він сказав не «нашу вимогу», а «цю». Ґерберт, вдаючи, що не помітив цієї обмовки і переконаний, що вона була невипадковою, спокійно відповів:
— Нейрони у людському мозку зазвичай не діляться. Вони не розмножуються, бо становлять матеріал індивідуальної тотожності, як пам’ять та інші ознаки, що люди називають характером, душею тощо. Мозок людей, вітрифікованих таким примітивним способом, як на Титані, зазнав деформації. Ми зможемо примусити сусідні нейрони ділитися, щоби вони розмножилися, замінюючи знищені, але цим самим ліквідуємо індивідуальність нейронів, відновлених і збережених таким чином. Для того щоб урятувати індивідуальну тотожність, під час реанімації слід використати якнайменше новоутворених нейронів, бо наступні покоління — це як нейрони-немовлята, частково незаповнені й нові. Навіть у невагомості ми не можемо бути цілком певні, чи взагалі той, кого воскрешатимемо, не зазнає часткової, а то й повної амнезії. Якась частка пам’яті неминуче гине при вітрифікації, навіть у найдосконаліших кріостатах, бо тендітні синапси отримують травми на молекулярному рівні. Ось чому ми не можемо гарантувати, що воскресла людина буде точнісінько тією самою, якою вона була сотню років тому. Ми лише твердимо: що слабше буде тяжіння під час реанімації мозку, то більше шансів матимемо для збереження індивідуальності. Я завершив.
Бар Гораб, ніби пересилюючи себе, глянув на головного лікаря, який, здавалося, заглибився у вивчення паперів.
— Голосування вважаю зайвим, — промовив Гораб. — На правах командира я вимагатиму зменшення швидкості на той час, який лікарі визнають необхідним для операції. Прошу вважати нараду закінченою.
Залою прокотився легкий гомін. Бар Гораб підвівся, торкнувся плеча Харґнера, й вони пішли до нижнього виходу із зали. Ґерберт і Терна мало не бігцем попрямували до верхньої галереї, поки їх ще ніхто не перестрів. У коридорі вони побачили домініканця. Той лише мовчки хитнув головою й пішов у свій бік.
— Не чекав я такого від Хруса, — кинув Терна, заходячи з Ґербертом до кормового ліфта. — А от командир — це людина на своєму місці! Я вже відчував, що на нас ось-ось накинуться колеги споріднених спеціальностей, насамперед наші «психонавти». Та командир відрізав усе це, як ножем...
Ліфт уже гальмував, вогні, що їх вони проминали, миготіли щоразу повільніше.
— Дай спокій Хрусові, — буркнув Ґерберт. — Коли хочеш знати, Араґо розмовляв із Горабом саме перед нарадою.
— Звідки знаєш?
— Від Харґнера. Араґо був у Гораба перед розмовою з нами.
— Ти вважаєш?..
— Не вважаю, але знаю одне: домініканець нам допоміг.
— Але як теолог.
— Я на цьому не знаюся. А от він знається і на медицині, й на теології. Як поєднати одне з іншим — це його клопіт. Ходімо перевдягатися, треба ще все приготувати й визначити час.
Перед операцією Ґерберт ще раз перечитав надісланий з голотеки протокол: найважчі планетарні машини спинилися під час роботи, бо їхні оптиметри виявили металевий предмет, у якому містилась органічна матерія. Отож з Бірнамського лісу було по черзі видобуто сім старих велетоходів, а з них — шість трупів. Два Діґлатори лежали за якихось кількасот метрів один від одного. Один виявився порожній, а в другому була людина у дзвоноподібному вітрифікаторі. Екскаватори восьмого покоління вгризлись у льодовик. Поруч із ними Діґлатор видавався карликом. Керівництво робіт вислало на пошуки інших жертв крокуючі бурильні установки з високочутливими біосенсорами, бо Бірнамська западина поглинула дев’ятьох осіб. Жодних слідів людини, яка покинула свій Діґлатор, знайдено не було. Обшивка велетоходів була деформована тиском крижаних обвалів, однак вітрифікатори збереглися напрочуд добре. Група контролю збиралась одразу ж повернути їх на Землю для реанімації, але це означало, що заморожені тіла довелося б тричі піддавати перезавантаженню: на старті малого маятникового корабля з Титана, на старті транспортної ракети Титан-Земля і при посадці на Землю. Просвітивши контейнери, контролери виявили важкі ушкодження усіх тіл, в тому числі переломи черепів, отож таке складне транспортування було визнане надто ризикованим. Тоді комусь спало на думку передати вітрифікатори «Евридіці». Адже там була найновіша реанімаційна апаратура, і водночас її стартове прискорення мало бути зовсім незначним з огляду на гігантську масу корабля. Виникла проблема з ідентифікацією загиблих, якої не можна було здійснити, не відкривши вітрифікаторів. Хрус, головний лікар «Евридіки», узгодив із керівництвом і штабом SETI[22], що точні дані й імена знайдених у льодовиках Титана людей будуть передані на корабель по радіо із Землі, бо виявилося, що всі комп’ютерні диски пам’яті демонтовані ще раніше й спочивали тепер в архівах швейцарської філії SETI. До моменту старту канали зв’язку були забиті, а хтось доповів, що ті дані не дуже важливі, й «Евридіка» покинула навколомісячну орбіту раніше, ніж лікарі схаменулися, що інформації про загиблих нема. Ґерберт звертався до командира, але це нічого не дало, бо корабель уже набирав швидкість, гнаний лазерами «Геркулеса», наче снаряд. На цій пусковій фазі Титан приймав усю силу світлової віддачі на себе, і планетологи вважали, що він може тріснути. Побоювання не справдились, однак прискорення йшло не так гладенько, як сподівалися проектанти. Оболонка Титана втягла «Геркулес» углиб літосфери, від бурхливих сейсмічних хвиль задвигтіли основи пускових лазерних установок, і хоча планета витримала цей землетрус, а точніше титанотрус, — світловий стовп тремтів та хитався. Довелося зменшити пускову силу, перечекати, поки згаснуть коливання, аж тоді знову наводити пошкоджені лазерні установки на дзеркальну корму корабля. Це порушило радіозв’язок, накопичило непередані вчасно відомості та, що найгірше, Титан сам зазнав дії вібрації, бо за два роки перед цим був виштовхнутий далі від Сатурна й загальмований так, щоби «Геркулес» міг увесь час розганяти «Евридіку» лазерним світлом. Сотні тисяч старих термоядерних головок, загнаних у надра Титана, зрештою нейтралізували ці коливання, хоча й не обійшлося без небажаних наслідків. Ось чому реаніматори ніяк не могли взятися до діла — впродовж кількох тижнів «Евридіка» то вловлювала, то знову губила сонячний стовп і, коли він поціляв у корму, струси поширювалися на весь корпус корабля.