Ці труднощі, пов’язані зі сейсмічними струсами Титана, пошкодження кількох бустерних батарей примусили відкласти операцію. І багато хто з учасників польоту вважав, що повернути до життя знайдених мерців — справа майже безнадійна. З кожним днем в умовах уже постійних перевантажень та збільшення швидкості зв’язок із Землею дедалі слабшав. До того ж приймали насамперед ті радіограми, від яких залежав успіх експедиції. Втім на «Евридіку» все ж передали із Землі імена п’ятьох загиблих, їхні фотографії та біографії, проте цього було замало для розпізнання. Під час вітрифікації, яка була подібною до вибуху, лицьові частини черепів деформувалися. Повторні ядерні вибухи всередині кріотейнерів здерли із заморожених людей одяг, який вони мали під скафандрами. Рештки цього одягу були витиснені киснем крізь тріщини скафандрів до азотних домовин і перетворилися на порох. Тривали якісь розмови і про те, чи не можна було б отримати із Землі відбитки пальців померлих та їхні стоматологічні карти, однак коли все це надіслали, то виникла ще більша плутанина. Зрештою, так ніхто і не дізнався, що призвело до такого безладу — чи то постійне суперництво між Ґраалем і Роембденом, чи якісь інші причини. В усякім разі, комп’ютерні журнали робіт на Титані були неточні, а частина збережених дисків пам’яті постраждала або зникла в архівах, не потрапивши до швейцарської філії. Пощастило з’ясувати єдине: чоловік, що міг ожити на «Евридіці», мав колись одне із шести прізвищ: Ансель, Навада, Піркс, Кохлер, Парвіс, Іллюма. Лікарям лишалося сподіватися тільки на те, що, вийшовши з післяреанімаційної амнезії, врятований упізнає своє прізвище в списку, якщо не зможе пригадати його самостійно. На це розраховували Хрус і Терна. Ґерберт, психотонік, мав щодо цього сумніви. Отож після визначення часу майбутньої операції Ґерберт поділився своїми сумнівами з командиром. Практичний і розважливий Бар Гораб визнав, що слід іще раз обстежити вміст вітрифікаторів, тепер уже звільнених від тіл загиблих.
— Найкраще з цим впоралися би криміналісти, — зауважив він, — та коли вже їх нема в нас на борту, то вам допоможуть... — Бар Гораб замовк, повагавшись, а тоді сказав: — Лакатос і Б’єла, — і додав з усмішкою: — Фізики також у чомусь подібні до детективів.
Отож до головної лабораторії було піднято почорнілий, немов обпалений, кріотейнер, схожий на циліндричний саркофаг. Його обхопили масивними лещатами, наклали на зовнішні гаки ключі, й він почав поволі розкриватись уздовж, пронизливо скрегочучи. З-під відхиленого віка трупи зяяла чорна порожнеча. Скафандр був зібганий — адже його власник разом із азотною брилою, в якій застиг, ось уже кілька тижнів спочивав у рідкому гелії. Лакатос і Б’єла дістали порожній скафандр і поклали на низький металевий стіл. Щоправда, оглянули скафандр ще тоді, коли витягали тіло, однак не знайшли нічого, крім обмерзлих клаптів тканини, заплутаних у кабелях кліматизаційного обладнання. Тепер вони від’єднали вкритий памороззю скафандр од кільця, за яке кріпився шолом, і розпороли його вздовж — аж до великих черевиків. Із спорохнявілого ганчір’я видобули спіральні труби й частини розбитих кисневих змійовиків, уважно оглянули кожну дрібницю під лупою. А наостанок Б’єла вліз із ліхтариком у руках до циліндричного кріотейнера. Щоби полегшити його завдання, маніпулятор розрізав броню й широко її розсунув. Скафандр тріснув у місцях спайок — там, де рукава з’єднувалися з оболонкою корпусу. Це сталося через те, що Діґлатор деформувався під тиском Бірнамського льодовика, який увесь час розростався і сповзав на велетохід, або через раптову вітрифікацію. Якщо вміщена сюди людина мала при собі особисті речі, вони могли вилетіти крізь розриви скафандра й разом зі струменями застигаючого азоту та крові потрапити до контейнера — саме в той момент, коли на його відкритий перед цим отвір спадало вистрілене згори забороло, ковпак зі спеціальної сталі, навіки ув’язнюючи того, хто гинув у скафандрі.
Щоби зняти ковпак із контейнера, довелося скористатися гідравлічними лещатами, бо маніпулятор виявився заслабкий. Обидва фізики та лікар відступили на кілька кроків від платформи, й коли ковпак, подібний до головки величезного гарматного снаряда, здригнувся й почав сповзати з верхньої частини контейнера, з-під ванадієвих лещат полетіли великі уламки броні. Люди мовчки чекали кінця операції. І лише коли чорні, мовби шлак, перепалені уламки перестали сипатись, а стягнутий з кріотейнера дзвін відкрив своє порожнє нутро, Лакатос підняв його під склепіння чотириважелевим маніпулятором, а Б’єла зібрався ще раз обстежити контейнер. Та всі мимоволі застигли, бо, розпадаючись уздовж зварки, металеві плити затремтіли й повільно зсунулися на платформу, ніби повторюючи вже пережиту колись агонію. Кліщі з дистанційним управлінням перенесли важкий ковпак в інший кінець зали і там опустили його, ніби половинку порожньої бомби, так обережно, що він і не дзенькнув.
Б’єла підійшов до розтерзаного контейнера. Всередині, ніби спалене листя, темніла зотліла внутрішня прокладка. Лакатос дивився через плече Б’єли. Він непогано знав історію вітрифікаторів. За часів Роембдена і Ґрааля у верхню частину вітрифікаторів закладали вибухові заряди, щоби процес проходив якнайшвидше. Вітрифікований спершу мав скинути шолом, але при цьому залишатись у скафандрі. Для того, щоби череп не тріснув од удару, на устілці ковпака надувалися подушки. Вони рвалися й огортали заморожуваному голову, а в рот йому встромлявся конус, крізь який впорскувався рідкий азот. При цьому, як правило, виламувалися зуби й навіть щелепи. Найважливішим було перетяти всі зв’язки з мозком одночасно, а отже, і з основою черепа, що над піднебінням. При такій операції тодішня медицина не могла уникнути травм. Фізики обережно віддирали шари прокладки, аж поки оголили металеве дно кріотейнера. Серед спопелілих клаптів вони натрапили на якийсь предмет, він був зім’ятий, але зберіг форму книжечки з обсмаленими кутиками. Напівобвуглений предмет став таким крихким, що від доторку розсипався б на попіл, отож вони поклали його під скляний ковпак, боячись пошкодити диханням.
— Схожий на невеликий чохол. Може, навіть зі шкіри тварини. Футляр для документів? Тоді люди носили при собі такі речі. А документи виготовляли найчастіше з целюлози, переробленої на папір.
— Були й із пластикових полімерів, — докинув Ґерберт.
— Так, на вигляд не вельми приваблива штука, — відказав фізик. — Целюлоза не витриваліша за старі пластики. Як воно могло потрапити аж сюди?
— Це неважко уявити, — Лакатос спершу розвів, а потім з’єднав долоні. — Коли він натиснув на кнопку, стики з’єдналися, нижній дзвін підскочив йому від ніг до грудей, а верхня частина вітрифікатора, вистрілена одночасно з нижньою, накрила її. Заряд не такий сильний, щоби розчавити людину. Азот заповнив скафандр так, що той тріснув під пахвами, і повітря, що витискалося крізь щілини, могло здерти з нього ввесь одяг. Вибухова хвиля від розірваних гранат не раз отак оголювала солдатів.
— Що ми з цим робитимемо?
Ґерберт спостерігав за фізиками, які наповнили скляний ковпак фіксуючою рідиною, тоді вийняли виливок, в якому чорнів плескатий клаптик, схожий на комаху, застиглу в бурштині, й узялися до аналізів. Виявили хімікати, що застосовували колись при друкуванні банкнотів, органічні сполуки, характерні для натуральної шкіри, дубленої і фарбованої, а також незначні сліди срібла. Певно, то були рештки фотознімків, бо в ті часи для цього використовували солі срібла. Змінюючи силу променів і закріпивши вийнятий із виливка клаптик, фізики зрештою дістали заплутаний палімпсест — щось на взірець безладно набраних літер і маленьких кружечків, можливо, печаток. Хроматограф відділив сліди друкарської фарби від чорнила письма, бо, на щастя, чорнило мало мінеральні домішки. Усе інше зробили фільтри мікротомографа. Результати виявилися скромними. По суті, вони знайшли посвідчення особи, проте імені прочитати не зуміли, а від прізвища залишилася тільки перша літера — «П». Це прізвище могло мати від п’яти аж до восьми літер. На «П» починалися прізвища двох людей, з яких вони мали оживити одного. На моніторах відтворили спінограми усіх тих, хто спочивав тепер у рідкому гелії. Це просвічування на всіх рівнях було набагато результативнішим за рентген і дало змогу визначити вік жертв із точністю від одного до десяти років за допомогою дослідження кісткової тканини, суглобів і кровоносних судин, бо за життя цих людей медицина ще не вміла гальмувати процесів, які звалися склерозом. Обидва придатні до реанімації чоловіки мали подібну будову тіла, обидва потребували пластичної операції обличчя, а відкладення солей на ребрах і ледь помітне завапнення аорти свідчили про те, що їм було, наймовірніше, від тридцяти до сорока років. За біографіями, в яких містилися й історії хвороб, жоден із двох кандидатів на оживлення не переніс операцій, які залишили б на тілі рубці. Лікарі про це знали, але покладалися на фізиків: просвічування базувалося на магнітному резонансі атомних ядер в організмі. Фізики лише похитали головами: ядра сталих елементів і справді добре зберігаються, але при цьому не фіксують віку. Інша річ, коли б мати справу з ізотопами. Отож фізики знову зайшли у глухий кут. Обидва загиблих колись отримали по 100-200 ремів опромінення. Найімовірніше, в останні години життя.