Оглядати в різних площинах внутрішні органи людини — це справа анонімна й абстрактна. А ось картина чорних трупів, умерзлих в азотний лід, особливо вигляд їхніх сплюндрованих облич був такий, що Ґерберт хотів уберегти фізиків від цього видовища. В обох загиблих були неушкоджені очні яблука, і це завдавало медикам додаткових клопотів, бо сліпота одного із загиблих, безумовно б, вирішила справу на користь того, хто не втратив зору. Коли фізики пішли, Терна сів на платформу з розрізаним кріотенером і сидів, не озиваючись, аж поки не почув Ґерберта.
— Ну то як? — спитав він. — Котрого?
— Можна ще проконсультуватися з Хрусом... — невпевнено промовив Терна.
— Навіщо? Tres faciunt collegium?[23]
Терна підвівся, вдарив по клавіатурі, й екран слухняно показав два ряди зелених цифр та одну червону праворуч. Вона застережливо блимала. Терна вимкнув машину, наче не міг витримати цього миготіння. Він хотів знову торкнутися клавіш, але Ґерберт обхопив його за плечі й затримав простягнену руку.
— Годі. Це нічого не дасть.
Молодший колега глянув йому в очі.
— Може, порадитися із... — почав він, але не доказав.
— Не варто. Ніхто нам не допоможе. Хрус...
— Я мав на увазі не Хруса.
— Знаю. Я хотів сказати, що формально вирішуватиме Хрус, якщо ми до нього звернемося. Буде змушений як головний лікар, але це не вихід. Зрештою, ти ж помітив, як він зник. Не будемо зволікати. За годину... вже менше, Харґнер зменшить швидкість, — Ґерберт відпустив плечі Терна й увімкнув систему підготовки реанімаційного залу.
— Померлих нема, — сказав він. — Ці померлі просто не існують, так ніби ніколи й не народжувалися. Ми нікого не вб’ємо. Лише відновимо одне життя. Поглянь на це з такого боку.
— Чудово, — відказав Терн а, блиснувши очима. — Ти мудро говориш. Я згоден з тобою, але вибиратимеш ти.
Біла змія, обвита навколо келиха, заблищала на стінному табло. То був сигнал готовності.
— Згода, — мовив Ґерберт. — За однієї умови. Це залишиться між нами, і ніхто не довідається, що тут відбулося. Насамперед ВІН. Розумієш?
— Розумію.
— Добре подумай. Після операції всі останки полетять за борт. Я зітру всі дані у голотеці. Але ти і я знатимемо, мусимо знати, бо стерти власної пам’яті не зможемо. Чи зумієш ти забути?
— Ні.
— А мовчати?
— Так.
— Хоч би хто питав?
— Так.
— До кінця?
Терна завагався.
— Послухай... але ж усі знають — ти сам сказав на нараді, що ми маємо право на вибір...
— Я був змушений це зробити, Хрус знав, що й до чого. Але після знищення даних ми збрешемо, що цей чоловік мав об’єктивні переваги, які ми виявили тут і тепер.
Терна кивнув головою:
— Я згоден.
— Ми складемо протокол. Напишемо його разом. Нам доведеться сфальсифікувати два пункти. Ти підпишеш?
— Так. Разом із тобою.
Ґерберт відчинив стінну шафу. У ній висіли сріблясті комбінезони з білими черевиками і скляними масками для обличчя. Він витягнув свій комбінезон і почав одягатися. Терна зробив те саме. Посеред круглої зали розсунулися двері ліфта, який світився зсередини. Двері замкнулися, ліфт поїхав униз, у спорожнілій залі світло трохи пригасло, лише над сяючими точками табло блищала змія Ескулапа.
Жертва аварії
Він прийшов до тями сліпий і позбавлений тіла. Перші думки складалися не зі слів. Почуття були невиразно-заплутані. Він кудись відпливав, провалювався й знову виринав. Лише згодом, віднайшовши внутрішню мову, спромігся на запитання до самого себе: що мене налякало? Що це за темрява? Що це означає? А коли зробив цей крок, то зміг подумати: хто я? Що зі мною сталося? Хотів поворухнутися, щоби відчути власні руки, ноги, торс, уже знаючи, що має тіло чи принаймні повинен його мати. Однак ніщо його не слухалось, він не зміг поворухнути й пальцем. Не знав, чи його очі розплющені. Не відчував ані повік, ані їхнього руху, напружував усі сили, щоби розплющити очі, й, здається, це йому вдалося. Проте не побачив нічого, крім тієї ж темряви, що й досі. Ці спроби, що вимагали напруження всіх сил, знову повернули його до питання: хто ж я? Людина? Це видалося сенсаційним відкриттям. Певно, він таки отямився, бо відразу по тому внутрішньо усміхнувся: хіба то досягнення, ця відповідь? Слова поверталися поволі, невідомо звідки, спершу розрізнені, без ладу, так ніби виловлював їх, як рибок з невідомої глибини: існую, я існую. Не знаю, де. Не знаю, чому не відчуваю свого тіла. Тоді почав відчувати своє обличчя, губи, здається, ніс. Міг навіть поворушити ніздрями, хоча це потребувало величезного напруження волі. Витріщав очні яблука і, завдяки логічному міркуванню, — а воно поволі поверталося до нього — зміг дійти висновку: або я осліп, або тут цілковита темрява. Темрява асоціювалася з ніччю, ніч — з великим простором, повним чистого й холодного повітря, а відтак — з диханням. Чи я дихаю? — запитав він себе і вслухався у морок, такий схожий на небуття і такий від нього відмінний. Йому видавалося, ніби він дихає, але не так, як завжди. Не ворушив ребрами, животом, спочивав у незрозумілому, ніби підвішеному стані, а повітря входило в нього саме і саме без будь-яких зусиль виходило. Інакше дихати він не вмів.
Мав уже обличчя, легені, ніздрі, губи. Мав очі, але вони нічого не бачили. Вирішив стиснути кулаки. Добре пам’ятав, що в нього були руки і як їх стискати. Стиснув пальці — й не відчув нічого. Тоді до нього повернувся страх, уже цілком усвідомлений, бо в голові майнуло: певно, це параліч. Або ж я втратив руки і, напевно, ноги. Ні, це видавалося неймовірним: адже він мав легені, це точно, чому ж не відчував свого тіла? У його морок і переляк нараз увійшли розмірені, далекі, глухі поштовхи. Серце? Воно билось! Першою звісткою ззовні долинули голоси. Слух повернувся раптово, щоправда звуки були приглушені. Він усвідомлював — розмовляють дві людини, бо розрізняв два голоси, — однак не розумів, що вони говорять. Мова була знайома, тільки слова якісь невиразні, немов предмети, на котрі дивишся крізь запітніле скло або туман. Він зосередився, слух загострився, і дивна річ — саме завдяки слухові він вирвався за межі замкненої свідомості. Відтак опинився у якомусь просторі, де були низ, верх і боки. Ще встиг збагнути, що означає тяжіння, а далі знову зосередився на голосах. Голоси були чоловічі, один вищий і тихіший, другий — низький баритон, і ця людина говорила зовсім близько. Хто знає, може, він зміг би озватися до тих двох, якби зробив зусилля. Одначе спершу хотів послухати — не тільки з цікавості, а через те, що то була розкіш — так добре чути і щоразу краще розуміти мову.