— Я б його ще потримав у гелії, — це був знову той баритон, він міг належати високому кремезному чоловікові.
— А я ні, — почувся у відповідь віддалений і молодший голос, тенор.
— Чому? Це не зашкодить.
— Подивися на його мозок. Ні, не calcarina[24]. Правий temporalis[25]. Бачиш? Він уже чує нас.
— Амплітуда надто мала, сумніваюся, чи він розуміє.
— Уже діють обидві лобні долі. Власне, це норма.
— Бачу.
— Альфи вчора ще майже не було.
— Бо він перебував у гіпотермії. Це нормально. Розуміє він нас чи ні — азоту все ще забагато. Додам трохи гелію.
Довга пауза і м’які кроки.
— Зажди, поглянь... — це був баритон.
— Прокинувся... але що...
Решти він не розчув, бо ті заговорили пошепки. Думка його працювала вже чітко. Хто це говорить? Лікарі. Я потрапив у аварію? Де? Хто я? У голові зринало щоразу більше запитань, але ті й далі перешіптувалися.
— Добре, фронтальні бездоганні... але з thalamus[26] не дуже... Увімкни нижче... не можу розрізнити. Підключи Ескулапа. Або краще Медиком... Так. Відрегулюй зображення. Як там спинний мозок?
— Майже на нулі. Це дивно.
— Дивно те, що не зовсім на нулі. Покажи дихальний центр... гм...
— Стимулювати?
— Ні, не варто. Він ще надихається сам. Так спокійніше.
Щось коротко дзенькнуло.
— Він не бачить, — вражено сказав молодий голос.
— Дев’ятка у нього вже в нормі. А чи бачить що-небудь, зараз ми дізнаємося...
У цілковитій тиші почувся металевий брязкіт. Водночас у морок увійшов бляклий сіренький відблиск.
— Ага! — радісно вигукнув баритон. — Це було тільки на синапсах. Зіниці реагували вже впродовж тижня. Зрештою, — додав він тихіше, — він не зможе...
Нерозбірливе шепотіння.
— Агнозія?
— Та що ти! Було б добре, якби... Дивися на вищі складники...
— Пам’ять відновлюється?
— Не знаю, не можу сказати напевно. Що з кров’ю?
— У нормі.
— Серце?
— Сорок п’ять.
— Тиск?
— Сто десять. Може, вже від’єднати?
— Краще не ризикувати. Стривай! Малий імпульс у спинному мозку...
Він відчув, як у ньому щось здригнулося.
— Повертається тонус м’язів, бачиш?
— Я не можу дивитись одночасно на міограми і на мозок. Рухається?
— Руками... незграбно.
— А тепер? Стеж за обличчям. Кліпає?
— Розплющив очі. Бачить?
— Ще ні. На скільки реагують зіниці?
— На чотири люкси. Перемикаю на шість. Бачить?
— Ні. Тобто відчуває світло. Це реакція таламуса. Нехай Медиком перевірить електроди і дасть струм. О, чудово...
Крізь туман він побачив над собою щось блідо-рожеве і сяюче. Водночас почув голос, що затинався від хвилювання:
— Ти врятований. Будеш здоровий. Не намагайся говорити. Якщо зрозумів мене, двічі заплющ очі. Двічі.
Він двічі кліпнув.
— Чудово. Я говоритиму з тобою. Якщо не зрозумієш чогось — кліпни раз.
Він дуже старався збагнути це бліде й рожеве, але марно.
— Намагається роздивитися тебе, — долинув тенор.
«Як він здогадався?»
— Побачиш і мене, і все, — мовив поволі баритон. — Мусиш бути терплячим. Розумієш мене?
Він опустив повіки. Хотів озватись, але в ньому тільки щось захрипіло.
— Ні, ні, — зупинив його той самий голос. — Розмовляти ще зарано. Не можеш говорити, бо дихаєш крізь трубку. Власне, й дихаєш не сам — це ми дихаємо за тебе. Розумієш? Чудово. Тепер спи. Коли відпочинеш і прокинешся, побалакаємо. Тоді й довідаєшся про все, а зараз... Вікторе, приспи його потроху... гарних тобі снів...
Він перестав бачити — йому здавалося, ніби світло згасло в ньому, а не над ним. Не хотів засинати. Хотів схопитися на ноги. Але вже й ота темрява, що була в ньому, розпливлась і зникла. Він бачив багато снів, дивних, гарних і таких, які не можна ні запам’ятати, ні переказати. Бував багатьма людьми одночасно і переживав усі їхні почуття. Відходив кудись далеко й повертався. Бачив людей, пізнавав їхні обличчя, але не міг пригадати, хто це. Часом у нього залишався тільки зір, нічим не обмежений, сповнений невидимого сонця. Йому здавалося, що в цих снах та в безоднях між ними проминають віки. Несподівано він прокинувся. Водночас зі свідомістю відчув своє тіло. Лежав навзнак, сповитий якимсь пухнастим, м’яким матеріалом. Він напружив спинні м’язи, й стегнами пройшов нервовий дрож. Над ним була блідо-зелена пласка стеля, поруч блищали якісь дроти і склянки, але він не міг ворухнути головою — щось її тримало. Узголів’я було м’яке, але охоплювало голову аж по скроні й еластично стискало її. Очима міг водити вільно. За прозорою стіною видніли апарати, на самому краєчку поля зору миготіли вогники; помітив, що і вогники якось з ним зв’язані, бо коли він глибше вдихав повітря — так, що аж розпирало груди, — вогники спалахували яскравіше. А там, куди він уже не міг сягнути зором, щось рожевіло, коливаючись в одноманітному ритмі, — то був ритм його серця. Він уже не мав сумніву: так, він у лікарні. Отже, нещасний випадок. Який і де? Він зводив брови, чекав, що пояснення вирине з глибин пам’яті. Дарма. Тоді завмер, заплющив очі й сконцентрував волю на цьому питанні — марно. Те, що тепер міг би вільно ворушити ногами, руками, пальцями, якби не тканина, в яку був загорнений, більше його не задовольняло. Він спробував кахикнути, водив язиком по внутрішній поверхні зубів. Урешті почув свій власний голос: — Я... Я!..
Голос належав справді йому, але він не знав, ким він є, і не розумів, як це може бути. Спробував вивільнитись із сповитка, кілька разів напруживши м’язи. Тоді його огорнула якась важка, дивна, несподівана сонливість, і він знову погас у собі, немов догоряючий вогник лампи.
Він не лічив днів. Ритм життя на кораблі був розподілений умовно, звичним — земним — способом. Удень усі палуби, коридори й тунельні переходи між сегментами яскраво освітлювались. О десятій починало сутеніти — золотаве світло, що линуло зі стелі та стін, поволі блякло, впродовж якоїсь години скрізь панувала блакитна напівтемрява, аж поки освітлення зовсім згасало, й тільки лампочки, вмонтовані посередині склепіння, показували дорогу самотньому перехожому. Цю пору він любив найбільше. Міг вивчати «Евридіку» і вдень — усі приміщення були доступні, його запевняли, що він нікому не заважає, навпаки, може ходити, де хоче, розпитувати про все, що його цікавить. Однак він надавав перевагу нічним прогулянкам.
Збадьорений ранковими тренуваннями у спортзалі, йшов до школи. Він сам це так назвав. Сідав перед Мемнором і починав відновлювати пам’ять грою картин та слів, які викликали різні асоціації, а водночас навчався того, що було зовсім новим і незнайомим. Перед машиною, безмежно терплячою, неспроможною виявляти ні подиву, ні зверхності, він не почувався неповноцінним. Якщо чогось не вловлював, Мемнор використовував образи, прості схеми, вміло застосовував скорочені навчальні програми, користувався архівами інших машин корабля. Голотека містила в архівному відділі десятки тисяч касет із зображеннями. Але то не були звичні для нього фотографії чи фільми — кожне зображення ставало реальним середовищем людини, а кожне слово — хоч на мить — оживало. Якби хотів, то міг би побувати всередині пірамід, готичних соборів, замків Луари, на супутниках Марса, в будь-яких містах чи лісах, однак якщо він і робив це, то не з цікавості, а тому, що ці видива становили важливу частину лікувальної терапії. Лікарі намагалися поводитися з ним як із членом екіпажу, а не пацієнтом. У нього навіть склалося враження, ніби вони навмисно уникають його, бажають підкреслити, що він нічим не відрізняється від інших людей.
Зорова пам’ять повернулася до нього разом із життєвим досвідом, професійними навичками астронавта й водія велетоходів. Щоправда, космічні кораблі змінилися не менше, ніж планетні машини, і він поруч із цими людьми почувався, як моряк вітрильного флоту, котрий потрапив в епоху трансатлантичних пасажирських велетнів. Ці прогалини неважко було заповнити. Застарілі відомості він заміняв новими. Однак щоразу болючіше усвідомлював утрату найбільшу і, може, безповоротну. Він не міг воскресити в пам’яті жодного імені чи прізвища, навіть свого власного. Дивно, але його пам’ять ніби розділилася навпіл. Те, що він пережив колись, повернулося до нього. Спогади були бляклі, хоча й відновились у найдрібніших деталях — так інколи стара дитяча іграшка, знайдена на горищі батьківського дому, повертає не лише спогади, а й емоційну атмосферу минулих подій. Якось у лабораторії фізиків паруюча рідина з дистилятора, гіркуватим чадом торкнувшись ніздрів, миттєво викликала щось більше, ніж просто картину. То була ілюзія присутності — чітка й виразна — на зручному посадковому полі. Була ніч, він стояв під ще не охололими соплами своєї ракети, яку щойно врятував, відчував той самий сморід нітродиму і був щасливий, хоча тоді не розумів цього, а осягнув це аж тепер, у спогаді. Пацієнт не розповів про це докторові Ґерберту, хоча й треба було б. Лікар вимагав, щоби він у таких випадках щоразу приходив до нього. Кожен такий спалах пам’яті — це ніби шматочок, розчищений серед завалів. Отож слід пробиватися крізь такі отвори, аби з часом очистити всі засипані стежки у мозку. І не з міркувань психотерапії, а щоб за допомогою відтвореної пам’яті відшукати самого себе. Порада була слушна, раціональна, одначе пацієнт приховав від лікаря цю подію. Стриманість належала, безперечно, до основних рис його вдачі. Він ніколи не був схильний до звірянь — та ще й таких інтимних. Зрештою, пообіцяв собі, що коли й пригадає, хто він такий, то не за допомогою нюху, як пес. Розумів, що це дурість, і лікареві він довіряв, та все ж рішення свого не змінив.
24
Йдеться про острогову (зорову) борозенку, що розташована в задній частині медіальної поверхні півкулі головного мозку.
26
Таламус