Ґерберт швидко все зрозумів. Дав пацієнтові слово честі, що розмови з Мемнором не записуються і що він сам може стерти з пам’яті механічного педагога зміст кожної бесіди. Пацієнт так і робив. Від машини таємниць не мав. Мемнор допомагав йому відтворити безліч спогадів, однак імен та прізвищ пацієнт пригадати так і не зміг. І своїх теж. Урешті запитав про це у свого співрозмовника навпростець.
Той довго мовчав. Відновлення пам’яті, яке називали тренуванням, відбувалося в дивно обладнаній каюті. Там стояли старомодні меблі, справжні музейні експонати, виконані ледве не в бароковому стилі, позолочені крісельця з гнутими ніжками, кожну стіну оздоблювали картини старих голландців. Їх він сам назвав серед улюблених, і згодом вони з’явилися в каюті, ніби прийшли йому на допомогу. Картини змінювалися кілька разів. Полотно, оправлене в різьблену раму, було зовсім не полотном, хоча достеменно відтворювало фактуру тканини й мазки олійної фарби. Мемнор пояснив, як з’являються ці довершені копії. Машинний дидактик був невидимий для учня. Отож аби пацієнт не розмовляв з порожнечею, не говорив до мікрофона чи до стіни, перед його очима було погруддя Сократа, знайоме йому ще з хрестоматії давньогрецької літератури. А може, філософії. Погруддя з кудлатою головою здавалося вирізьбленим з каменю, проте вряди-годи Сократ кліпав і ворушив губами. Учневі його гримаси були неприємні — здавалися несмаком, та він не знав, чим той бюст замінити і, не маючи іншого виходу, мусив терпіти. До того ж не хотілося зайвий раз турбувати Ґерберта. Згодом пацієнт звик до Сократа і лише тоді, коли хотів почути щось дуже важливе, ходив перед ментором та говорив до нього, не дивлячись йому в обличчя, ніби розмовляв сам із собою. Зараз псевдо-Сократ, здавалося, вагався, ніби не міг знайти відповіді на складне запитання.
— Можливо, моя відповідь тебе не задовольнить. Однак людині не варто знати все про свій тілесний і духовний механізм. Абсолютне пізнання — то межа людських можливостей, і сприймати це особливо складно тому, хто не звик підкорятися будь-яким обмеженням. Це по-перше. По-друге, імена зберігаються інакше, ніж усі інші поняття, втілені у слова. Чому? Бо імена не становлять жодної цілісної системи. Адже вони суто умовні. Кожна людина якось називається, проте вона могла б називатися зовсім інакше і бути при цьому тією ж самою. Власні імена залежать від випадку, і дають їх батьки. Тут нема закономірності. Коли дозволиш зробити невеличке філософське узагальнення, я поясню тобі, що існують лише певні речі та зв’язки між ними. Бути людиною — це те саме, що бути певною річчю, незалежно, жива вона чи ні. Бути братом чи сином — це вже певна інформація про родинні зв’язки. Досліджуючи немовля всіма можливими методами, виявивши в ньому все, дійдеш до його спадкового коду, але імені не дізнаєшся ніколи. Світ можна пізнати. Натомість до імені можна лише звикнути. У звичайному житті цієї різниці майже не відчуваєш. Однак той, хто двічі прийшов у світ, відчуває це на собі. Ймовірно, ти згадаєш, як тебе звати. Це може статися щомиті. А може не статися взагалі. Тож я порадив би тобі взяти тимчасове ім’я. У цьому не буде нічого нечесного чи фальшивого. Ти опинишся в ситуації власних батьків, які стояли над твоєю колискою. Вони також не знали перед тим, як побратися, яке ім’я тобі дадуть. Зробивши вибір, вони через багато років й уявити не могли б, що ти колись мав якесь інше ім’я, а не те, що вони тобі дали.
— Ти говориш, як Піфія[27], — відказав пацієнт, силкуючись приховати, як прикро він уражений словами про свою смерть.
Не розумів, чому так реагує на добре знаний факт. Власне, мав би відчувати безмежне щастя воскреслого з мертвих.
— Мене хвилює не ім’я. Знаю, моє прізвище починалося на П. Воно мало від п’яти до восьми літер. Парвіс або Піркс. Знаю, що решту загиблих врятувати не пощастило. Було б краще, якби мені не показували того списку.
— Ми сподівалися, що ти впізнаєш...
— Не можу обирати наосліп. Я вже казав тобі про це.
— Знаю і розумію твої почуття. Ти належиш до людей, які звертають мало уваги на самих себе. Певно, ти був таким завжди. Не хочеш обирати?
— Ні.
— А якщо тобі дадуть нове ім’я?
— Ні.
— То що ж ти збираєшся робити?
— Не знаю.
Можливо, пацієнт почув би ще якісь умовляння й поради, але вперше, відколи відвідував цей кабінет, він скористався своїм правом і стер зміст усіх розмов із машиною. Потім він, так ніби й цього було йому замало, торкнувся кнопки й одним порухомруки послав у небуття погруддя грецького мудреця. І відчув зловтіху, безглузду, але гостру — так ніби вбив, не вбиваючи, того, перед ким був надто відвертим. За те, що той, будучи Ніким, так розсудливо й безапеляційно повчав його і бачив його безпорадність. То був жалюгідний замінник аргументу, і пацієнт одразу ж пожалкував про безглуздий вчинок: нізащо занапастив безневинний апарат. Однак коли розібратися, то він хотів не стільки бути у світі, скільки відчувати світ у собі. Тому вгамував гнів та сором і постаравсь якомога швидше забути свої гризоти, взявшись за справи важливіші від власного минулого. Йому було що вивчати. Остання найбільша програма пошуку позаземних цивілізацій, що звалася ЦИКЛОПОМ, після кількох років роботи закінчилася нічим. Такої думки були ті, хто, слухаючи далекі зірки, сподівалися почути зрозумілі сигнали. Загадка Мовчазного Всесвіту — Silentium Universi — переросла у виклик, кинутий земній науці. Безмежний оптимізм жменьки астрофізиків на межі XX століття, захопивши тисячі представників інших наук, утім, як і дилетантів, обернувся на свою протилежність. Мільярди, вкладені в будівництво радіотелескопів, покликаних фільтрувати випромінювання мільйонів зірок і галактик, дали, щоправда, певну користь. Були зроблені нові відкриття, проте жодне з них не забезпечило сподіваного відгомону «Іншого Розуму». Телескопи, розміщені на орбітах, у міжзоряному просторі, вакуумі, справді кілька разів прийняли струмені якихось хвиль. Хвилі були такі несхожі на звичайні, що збудили згасаючі надії. Можливо, це й були сигнали позаземних цивілізацій, але прийом тривав недовго. Можливо, навколосонячний простір пронизали, мов голки, послання, звернені до якихось далеких адресатів. Запис намагалися розшифрувати, але марно. Інформаційної суті цих імпульсів не пощастило визначити. Та й традиційна обережність примусила науковців визнати ці явища витвором зоряної матерії — випромінюванням наджорсткої радіації, випадково скупченої так званими гравітаційними лінзами у форми вузьких пасем чи голок. Основне правило вимагало кваліфікувати як природний феномен усе, що не виявляло явно штучного походження. Астрофізика настільки просунулася вперед, що в неї було досить гіпотез, котрі точно «пояснювали» кожне зафіксоване випромінення — незалежно від його походження. Складалася парадоксальна ситуація: що більшою кількістю теорій оперувала астрофізика, то важче було виявити справжні сигнали позаземних цивілізацій. Наприкінці XX сторіччя прибічники програми ЦИКЛОП склали великий каталог критеріїв, за якими слід було розрізняти те, що Природа може спородити, а на що вона нездатна. Було б «космічним дивом», якби листя, опавши з дерева, уклалося в літери, слова та речення, яке мало б сенс, або камінці, викинуті річкою на берег, утворили правильні кола чи трикутники Евкліда. Отож земні вчені створили низку непорушних заповідей, що їх мали дотримуватися будь-які відправники позаземних сигналів. Майже половина цих правил була відкинута на початку двадцять першого сторіччя. Не тільки пульсари і гравітаційні лінзи, не тільки мазери газових зоряних хмар чи величезні маси центру галактики вводили в оману спостерігачів регулярністю, повторенням, особливим порядком різноманітних імпульсів. На місце анульованих «вимог до відправника» відразу ж запровадили нові, аби й вони невдовзі були відкинуті.
27
У стародавній Греції віщунка і жриця Дельфійського оракула у храмі Алоллона в Дельфах. Тут вжито у переносному значенні: говорити не до ладу, двозначно.