Консерватори, прибічники основного напряму розвитку цивілізації, мовчать: для них це очевидно.
Біотично неконсервативних рішень відомо багато. Прийняті рішення здебільшого невідворотні. Звідси великий розмах старих психозоїків.
Ортеґа, Нейсель і Амікар запровадили поняття «вікна контакту». Це проміжок часу, в якому Мислячі істоти ВЖЕ стоять високо у своїх практичних знаннях, однак ЩЕ не взялися до перетворення даної їм від природи Розумності — відповідника людського мозку. «Вікно контакту» є космічною миттю.
Від скіпки до гасової лампи минуло 16 000 років, від лампи до лазера — сто. Час нагромадження інформації для кроку «скіпка-лазер» подібний до кроку, що відділяє відкриття спадкового коду від його впровадження в післяатомну промисловість. Накопичення знань у фазі «вікна контакту» експотенціальні, а на її межі — гіперболічні. Відтинок часу для порозуміння налічує щонайменше 1000 земних років, оптимально — від 1800 до 2500. Поза «вікном» для всіх цивілізацій — недозрілих чи перезрілих — панує мовчання. Перші не володіють необхідною для зв’язку енергією, другі або вкриті непроникною оболонкою, або створюють пристрої, які комунікують між собою на надсвітловому рівні. Навколо проблеми надсвітлового зв’язку точилися суперечки. Жоден вид матерії або енергії не здатен досягти швидкості, більшої від світлової. Проте, як твердить дехто, цей бар’єр можна обминути за допомогою хитрощів. Припустімо, пульсар із вмерзлим у нейтронну зірку магнітним полем мчить зі швидкістю, близькою до світлової. Його випромінювання описує кола довкруги осі пульсара і достатньо віддалено проходить відтинки простору з надсвітловою швидкістю. Якщо на чергових відтинках обертання цього променя перебувають спостерігачі, то вони можуть синхронізувати свої годинники понад бар’єром, який відкрив Айнштайн. Для цього їм треба знати лише відстань між сторонами трикутника «пульсар — спостерігач A — спостерігач В», а також обертову швидкість «морського ліхтаря».
Ось що воскреслий на «Евридіці» астронавт дізнався про космічні цивілізації у рік, коли зореліт безперервно нарощував швидкість. І тут астронавт підійшов до бар’єра, якого не міг подолати. Машинний педагог не виявив невдоволення обмеженими здібностями свого учня, неспроможністю осягнути таємницю сидеральної енергетики та її взаємозв’язків з інженерним мистецтвом і гравітаційною балістикою. Ці плоди останніх відкриттів допомогли створити програму мандрівки до зірок Гарпії, закритих від астрономів минулих віків космічною хмарою, що звалася Лантухом Вугілля. «Евридіка» мала обминути цей Лантух, увійти до «темпоральної пристані» колапсара, охрещеного Аїдом, вислати один зі своїх сегментів на розвідку до планети Квінта Дзети Гарпії, почекати на повернення розвідника і для того, щоби повернутися назад, виконати карколомний маневр під назвою «пасаж крізь ретрохрональний період». Завдяки цьому маневрові експедиція мала повернутися до Сонячної системи через вісім років після старту. Без цього «пасажу» повернулася б через дві тисячі років, а точніше — ніколи.
Розвідувальний сегмент «Евридіки» мав самостійно подолати цілий парсек з екіпажем, який перебував зараз в ембріональному стані. Вітрифікування було відкинуто, бо воно гарантувало тільки 98 відсотків оживлення миттєво заморожених. Астронавт прадавніх ракет почувався під час цих лекцій дитиною, яка вивчає функції синхрофазотрона. Чи то Мемнор був недостатньо досвідченим учителем, чи учневі бракувало здібностей. Окрім того, він усвідомив, що став відлюдником і не бажав довше залишатися Робінзоном біля електронного П’ятниці. Отож вирішив відвідати обсерваторію, що містилась у носовому сегменті «Евридіки», — хотів побачити зірки. Велетенська зала блимала індикаторами незнайомої апаратури. Астронавт марно шукав гарматне жерло рефлектора, чи телескопа, чи бодай купол з діафрагмою для візуального спостереження неба. Склепінчасте приміщення було освітлене двоярусними гірляндами ламп. Уздовж них тяглися вузькі галереї, з’єднані колонами якихось апаратів. Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку із запискою від Ґерберта — той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу знали, що лікар узяв із собою в політ силу книжок із фантастики та віддавав їм перевагу над яскравими головізійними спектаклями. Вигляд книжки схвилював поверненого до життя пілота. Він знову так довго був серед зірок, так довго не бачив книжок і — що гірше — не вмів зблизитися з людьми, які подарували йому цю нову подорож, давши нове життя. Каюту, як він і просив, частково обладнали як каюту на морському кораблі, а частково — як на вантажній ракеті. Вона зовсім не нагадувала пасажирську. Це було не місце тимчасового перебування, як у готелі, а постійна оселя. Тут стояло навіть двоповерхове ліжко. На верхнє він, роздягаючись, клав одяг, а в головах нижнього повісив лампочку. Накривши ноги ковдрою і подумки картаючи себе, що знову ледарює, хоча, може, й востаннє, воскреслий астронавт розгорнув книжку в місці, яке позначив Ґерберт. Якусь хвилину зосереджувався, аби зрозуміти слова, — так подіяв на нього звичайний чорний друк. Форма літер, жовтавий, старий папір, справжні палітурки, опуклий корінець обкладинки здалися чимось неймовірно своїм, єдиним, загубленим та віднайденим — дарма що він ніколи не був пожирачем книжок. Однак тепер у процесі читання астронавт відкривав щось урочисте, немовби письменник, який уже давно помер, дав йому колись обітницю і, хоч скільки перешкод довелось автору здолати, дотримався її. Астронавт мав дивну звичку: розгортав книжку навмання й починав читати. Письменникові це, певно, не дуже сподобалося б. Він сам не знав, чому так чинить. Можливо, хотів увійти у вигаданий світ не підготовленим входом, а відразу, зненацька. Так зробив і тепер.
«...Розповісти вам?
Професор згорнув руки на грудях.
— Кораблем до порту Бома, — почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. — Річковим рейсовим суденцем до Банґала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи — довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба... Був там один старий шаман. Нфо Туабе, — вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. — Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу...
Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.
— Ви знаєте, що це означає — „джунглі“? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Усе тремтить, причаєно ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти — як вибухи барв, — сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настають слабкість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней — далі доведеться йти пішки. У мене були сироватка, хінін, германій — усе що хочеш. Нарешті одного дня — жодного відліку часу там нема — починаєш відчувати, що поділ на тижні та й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. У селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі. Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий — з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається, вищі й набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це...
Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витягнув із нотатника аркушик паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалася плутанина ліній.
— Важко зорієнтуватися... Тут закінчуються джунглі, наче відтяті ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон... ви не уявляєте, яка там задуха... він розповів мені, що далі живуть терміти. Білі сліпі терміти, які будують справжні міста, їхні володіння простягаються на довгі кілометри. Руді терміти воюють з білими. Приходять великою живою рікою через джунглі. Тоді слони втікають звідти цілими стадами, виламуючи в заростях широкі тунелі. Втікають тигри. Навіть змії. З птахів залишаються тільки стерв’ятники. Терміти йдуть по-різному: інколи цілий місяць, удень і вночі, іржавим потоком. А коли щось трапляється на їхньому шляху — нищать. Вони доходять до краю джунглів, натрапляють на термітники, котрі збудували білі, й починається битва. Нфо Туабе бачив її раз у житті. Руді, перемігши варту білих, вдираються до міста. Ніколи не повертаються. Чому — ніхто не знає. Але наступного року джунглями продираються нові полчиська. Так було за його батька, діда і прадіда. Так було завжди. Ґрунт у місті білих термітів родючий. Із давніх-давен негри намагалися використовувати його, пробували знищити вогнем термітники. Але щоразу програвали боротьбу. Посіви зникали. Люди ставили курені й огорожі з дерева. Терміти добиралися до тих халабуд підземними коридорами, точили дерево зсередини, й споруди зненацька падали від звичайного доторку. Люди пробували будувати з глини. Тоді замість термітів-робітників прибували терміти-солдати. Ось такі — він показав на стіл.