Наступного ранку я встав ще до сходу сонця й насилу розбудив Уаґаду. Визначив напрямок за компасом, і ми почали переносити речі. Я навіть зробив начерк місцевості. Термітники — щоправда, трохи нижчі — тут стояли дуже щільно. Врешті вони перетворилися на суцільний частокіл, і я вже не міг між ними пролізти. Худе негреня ще якось протискалось, отож я подавав йому пакунки, стоячи між двома колонами, а сам перелазив зверху. Це тривало п’ять годин. За цей час ми пройшли метрів сто. Я бачив, що таким способом ми нічого не зробимо, але мене охопила якась лихоманка. Не в буквальному розумінні, хоча в мене постійно була температура, градусів тридцять вісім. Так мій організм реагував на дику спеку. Може, це якось впливає і на мозок. Я взяв п’ять фунтів динаміту в брусках і підклав під термітник, який стояв у нас на дорозі. Ми сховалися за іншими, коли я запалив шнур. Вибух був приглушений, вибухова хвиля пішла вглиб — аж земля задвигтіла. Від зруйнованого термітника лишилося тільки велике череп’я, а рештки кишіли білими комахами. Досі ми не шкодили одне одному. Тепер розпочалася битва. Через вирву не можна було пройти. Десятки тисяч термітів вилазили з вирви й сунули навсібіч, обмацуючи кожен клаптик землі. Я розпалив сірку і взяв на плечі балон. Знаєте — такий прилад, він нагадує обприскувач, яким користуються садівники? Або вогнемет. Ядучий дим бурхав зі шланга, який я тримав у руці. Я надягнув протигаз, другий дав хлопцеві. Дав йому також спеціально для цього замовлені черевики — обплетені металевою сіткою. Завдяки цьому нам пощастило пройти. Я випускав струмені диму, який розганяв термітів. Ті, які не відступали, гинули. В одному місці я був змушений використати бензин — розлив його й підпалив, утворивши між нами і термітами вогняну завісу. Лишалося ще метрів сто до чорного термітника. Про сон не було й мови. Присвічуючи собі ліхтариками, ми сиділи біля резервуара, який безперервно бурхав димом. Що за ніч! Вам доводилося просидіти шість годин у протигазі? Ні? Отож ви не уявляєте, що це означає — сидіти з розпеченою гумовою маскою на обличчі. Коли я хотів ковтнути повітря й трохи відхиляв протигаз, то починав душитися димом. Так минула ніч. Хлопець мій увесь час тремтів. Я боявся, чи то не пропасниця.
Нарешті почало розвиднятися. Вода закінчувалася. У нас залишилась одна-єдина каністра, її за суворої економії могло вистачити щонайбільше на три дні. Слід було якнайшвидше вертатися...
Професор замовк, розплющив очі й глянув у камін. Жар уже зовсім посірів. Кімнату огортало світло лампи: зелене лагідне сяйво ніби просочувалося крізь шар води.
— Тоді ми дійшли до чорного термітника, — професор підняв руку. — Як зігнутий палець. Отакий він мав вигляд. Зверху гладенький, ніби відполірований. У радіусі сорока кроків його оточували нижчі термітники, і, що найдивовижніше, — вони стояли не вертикально, а схилилися, ніби гротескні фігури, що вклонялися йому.
Я поскладав усі наші речі в одному місці того кола, що оточувало чорний термітник, і взявся до роботи. Не хотілося руйнувати його динамітом. Терміти нас більше не переслідували. Можна було врешті зірвати з обличчя протигаз. Яка полегкість! Кілька хвилин у цілому світі не було людини щасливішої за мене. Невимовна розкіш дихати на повні груди — і цей термітник, чорний, химерно зігнутий, не схожий ні на що досі бачене. Я танцював і співав як божевільний, дарма що піт градом котився з лоба. Мій Уаґаду приголомшено дивився на мене. Можливо, думав, що я віддаю шану чорному божкові...
Однак я швидко отямився. Причин для радості було небагато: вода кінчалася, сухого провіанту вистачало ледве на два дні. Щоправда, залишалися терміти. Негри вважають їх делікатесом. Але я не зміг би примусити себе до цього. Хоча голод, зрештою, змушує й не до такого...
Професор знову замовк, очі його блищали.
— Що там казати... Я розвалив цей термітник... Старий Нфо Туабе не збрехав.
Професор нахилився вперед, риси його обличчя загострилися. Далі він говорив, не переводячи подиху:
— Був там спершу шар волокон, тонкого прядива, надзвичайно гладенького й міцного. Всередині — головна камера, оточена щільним шаром термітів. Та чи були це терміти? Скільки живу, таких не бачив. Величезні, пласкі, мов долоня, вкриті срібними волосками, з лійкоподібними голівками, що закінчувались якимись антенами. Антени ці торкалися сірого предмета, не більшого за мій кулак. Терміти були зовсім нерухомі. Навіть не намагалися боронитися, лише черевця рівномірно пульсували. Але коли я відривав їх од того сірого предмета, відразу ж гинули. Розсипалися в пальцях, як зітліле ганчір’я. Я не мав ні часу, ні сил усе це обстежити. Лише взяв той предмет, замкнув його у сталеву скриньку, й ми з Уаґаду негайно вирушили назад.
Не говоритиму про те, як я дійшов до узбережжя. Ми наштовхнулися на рудих мурашок. Я благословив ту хвилину, коли взяв із собою каністру бензину. Якби не вогонь... Але годі про це... на першому привалі я уважно оглянув річ, викрадену з чорного термітника. Коли добре її очистив, то побачив ідеальної форми кулю з речовини важкої і прозорої, мовби скло, але та куля незмірно сильніше заломлювала світло. А ще там, у джунглях, я виявив феномен, на який спершу не звернув уваги. Гадав, може, це мені здається. Але згодом переконався, що то не була ілюзія.
Професор відкинувся на спинку крісла й став майже невидимий, сховавшись із головою у тінь. Потім неквапливо повів далі:
— Мене переслідували комахи. Метелики, жуки, павуки, мухи — все, що тільки можна уявити. День та ніч вони летіли за мною хмарою і безупинно гули. Точніше, не за мною, а за металевою скринькою, в якій лежала куля. Під час подорожі на кораблі було трохи легше. Користуючись сильнодіючими засобами проти комах, я позбувся цієї халепи. Нові не прибували — їх нема у відкритому морі. Але щойно я доплив до Франції, все почалося знову. А найгірше — мурахи. Хоч би де я зупинявся, за годину з’являлися мурахи. Руді, фараонові, чорні, великі й маленькі, вони невпинно тяглися до цієї кулі, збиралися на скриньці, вкриваючи її тремтливим клубком, розтинали, прогризали, нищили все, у що я її запаковував, чавили одна одну, гинули, виділяли кислоту, силкуючись роз’їсти нею сталеву скриньку.
Професор на мить замовк.
— Будинок на відлюдді, в якому ми з вами сидимо, найсучасніші запобіжні заходи — все це через те, що мене переслідують мурахи.
Він підвівся.
— Я робив експерименти. За допомогою діамантового свердла відколов од кулі часточку завбільшки з макове зерня. Цей крихітний шматочок викликав ту ж реакцію: притягав мурах, як сама куля. Лише коли її оточити товстим шаром свинцю, нашестя комашні припиняється.
— Якесь випромінювання?.. — захриплим голосом спитав гість. Він, мов загіпнотизований, вдивлявся у ледь видне обличчя старого вченого.
— Можливо. Не знаю.
— Ця куля у вас?..
— Так. Хочете її побачити?
Гість зірвався на рівні ноги. Професор пропустив його вперед, повернувся до письмового столу по ключі й швидким кроком пішов за гостем темним коридором. Вони увійшли до тісної комірчини без вікон. Вона була порожня, лише в кутку стояв великий старомодний сейф. Слабке проміння неприкритої лампи під стелею віддзеркалювало синє світло від броньованих стінок сейфа. Професор упевненим рухом встромив ключ у шпарину й повернув його. Почувся скрегіт замка, грубі дверцята відхилилися. Він відступив убік. Сейф був порожній...».
SETI
Каюти фізиків розташовувалися на четвертому ярусі. Він уже добре орієнтувався на «Евридіці», вивчив план усього зорельоти, такого не схожого на ті, в яких колись літав сам. Не розумів багатьох назв і призначення приладів кормового сегмента, безлюдного та відрізаного від решти корпусу потрійною перетинкою. Корабель, що нагадував велетенську гусінь, уздовж і впоперек перетинали тунелі — комунікаційна мережа під циліндрично розтягнутим містом. У його м’язах жила пам’ять про блукання тісними, овальними чи круглими, наче колодязі, коридорами, в яких доводилося пливти у стані невагомості, час від часу допомагаючи собі, ледь відштовхуючись од стін, стелі та підлоги, щоби зробити потрібний поворот. А в товарних ракетах до трюму можна було дістатись і простіше — шахтою кліматичного продування. Досить було увімкнути компресор — і ти вже мчав у шумі майже справжнього вітру, а ноги, що висіли у повітрі, видавалися непотрібним рудиментом, з яким не відомо що робити. Він майже шкодував, що тут нема невагомості, яку колись, бувало, так проклинав, коли треба було щось полагодити, бо закон Ньютона таки добре давався взнаки. Досить було вдарити молотком, не вхопившись добре за щось другою рукою, — і ти летів по лінії віддачі, кумедно перекидаючись у повітрі. Але смішно в таких випадках було лише тим, хто спостерігав за цими кульбітами.