Зірку, яка запала в себе, — колапсар — навіть не можна облетіти: припливи й відпливи тяжіння вб’ють мандрівників і розірвуть їхній корабель. Якби на місці корабля був найщільніший космічний карлик, нейтронна зірка, небесне тіло, що складається з увігнаних у нього атомних ядер, застиглих до такого твердого стану, проти якого твердість криці нагадуватиме густину газу, — це однаково нічого б не дало. Колапсар втягне й таке небесне тіло, немовби веретено, вмить роздере і проковтне його, а про загиблих нагадуватимуть лише дотліваючі смолоскипи рентгенівського випромінювання, що розчиняться в космічному просторі. Отак раптово гільйотинує прибульців колапсар, утворений із зірок, в кілька разів важчих за Сонце. Однак якщо маса чорної діри в сто чи в тисячу разів перевищуватиме сонячну, тяжіння біля її горизонту може бути не сильнішим од земного. Тому кораблеві, що туди потрапить, спершу нічого не загрожуватиме, й екіпаж, запливаючи під такий горизонт, може взагалі нічого не помітити. Але він уже ніколи не вибереться з-під цієї невидимої оболонки. Корабель, засмоктаний углибину велетенського колапсара, через кілька днів або годин (залежно від маси пастки) загине, провалюючись до її центру.
Такі теоретичні моделі гравітаційних могил створила астрофізика кінця XX століття. Як часто буває в історії пізнання, модель виявилася недосконалою — занадто спрощеною. Спершу її скоригувала квантова механіка: адже випромінення кожної чорної діри залежить від її розміру. Що вона більша, то слабше її випромінення. Гіганти, які зазвичай стирчать у центрі галактик, теж колись щезнуть, хоча їхнє «квантове випаровування» триватиме сто мільярдів років. Вони будуть останніми реліктами колишньої зоряної пишноти космосу.
Подальші підрахунки та моделювання виявили нові відмінності чорних дір. Коли відцентрова радіація зірки, слабшаючи, вже не може опиратися тяжінню й зірка западає, то не відразу набирає форми кулі. У своєму колапсі вона тремтить, наче крапля, то розплескуючись диском, то розтягуючись веретеном. Таке коливання триває зовсім недовго, й частота його залежить від маси колапсара. Він поводиться наче гонг, що б’є сам у себе. Але навіть замовклий гонг можна примусити коливатись, ударивши в нього. Так само й чорну кулю можна примусити знову коливатися за допомогою сидерального інженерного мистецтва. Щоби змусити чорну кулю резонувати, треба добре розумітися на цій галузі науки і мати в розпорядженні необхідну потужність порядку 1044 ерґів, випромінювану в потрібному напрямку та з потрібного силою. Для чого це? Щоб утворити те, чому астрофізики надали назву «темпоральна цибулина». Подібно до того, як осердя цибулини оточують шари м’якоті, які на зрізі здаються річними кільцями спиляного дерева, колапсар при резонансі оточує себе вигнутим гравітацією часом, а точніше — складними нашаруваннями часопростору. Для тих, хто спостерігає чорну діру здалеку, вона вібрує, немов камертон. Але для того, хто опиниться біля неї у прошарку видозміненого часу, показання галактичного годинника втрачають будь-яке значення. Отож якщо корабель досягне чорної діри, що раз у раз деформує часопростір, то може втрапити у брадихрон і в тій зоні сповільненого часу перебувати роками — щоб урешті колись полишити цей темпоральний порт.
На очах спостерігача, який перебуває ззовні, корабель зникне, досягши чорної діри, і після невидимої зупинки у брадихроні випливе у довколишній простір. Для всієї Галактики, для всіх, хто дивиться здалеку, колапсар, приведений у резонанс, вібрує впродовж секунди, набуваючи форми то диска, то веретена. Зрештою, він уже коливався так само під час своєї агонії, коли був западаючою у себе зіркою, розчавленою власним тягарем після випалення ядерних нутрощів.
Для корабля, що перебуває у брадихроні, час може майже спинитись. Але це ще не все. Вібруючий колапсар поводиться не як ідеально еластичний м’яч, а радше як повітряна кулька, що нерівномірно деформується. Це відбувається через посилення квантових ефектів. Тому поряд із брадихронами можуть з’являтися ретрохрони: струмені чи ріки часу, який плине назад. Для віддалених спостерігачів не існує ні перше, ні друге. Аби скористатися з цього завмирання й повернення часу, треба в нього увійти.
Проектом було передбачено, що «Евридіка» використає як порт самотній колапсар над сузір’ям Гарпії. Це потрібно було для виконання головного завдання експедиції. Вона мусила налагодити контакт не з будь-якою цивілізацією, котра перебуває на рівні можливого порозуміння, а з тією, що подібно до метелика вже випурхує з вікна — тріпоче крильцями біля його верхнього краю, саме там його повинен упіймати ентомолог. Для цієї операції потрібна була затримка часу в такій віддаленості від заселеної планети, щоби земні психонавти встигли її відвідати, поки її цивілізація не зійде з основного напряму розвитку Ортеґи-Нейселя. З цією метою експедицію було поділено на три етапи. Під час першого «Евридіка» мала досягти колапсара в сузір’ї Гарпії, обраного місцем для розвідки й темпоральних маневрів. Цей колапсар вельми влучно було названо Аїдом. Адже попереду «Евридіки» летів безлюдний велетень — снаряд одноразового використання «Орфей». Він був гравітаційною частиною космічного корабля, становлячи gracer gravitation amplification by collimated excitation of resonance[38]. За сигналом «Евридіки» «Орфей» мав змусити чорну діру вібрувати відповідно до частоти її власної амплітуди.
Хоча він був велетнем у земних масштабах, та проти колапсара, якого мав розгойдати, залишався порошинкою. Але «Орфей» міг скористатися гравітаційним резонансом. Передаючи Аїдові свій розколиханий подув, він змушував би його стиснутися та розслабитися, й тоді чорне пекло, роззявивши пащу, відкрило б «Евридіці» вхід до Чорної Діри, аби вона впливла у вири брадихронічних течій. Перед цією операцією належало пересвідчитися, чи Квінта, віддалена на п’ять світлових років, уже перебуває у розквіті технологічної ери, а тоді визначити, коли настане слушна мить для її відвідин. Після визначення часу «Евридіка» мала утворити для себе темпоральну пристань в Аїді, розколиханому грасеровим випромінюванням «Орфея». Але його потужності вистачило б тільки на один постріл когезійної[39]гравітації (цим пострілом він сам себе знищує), тож повторити операцію було неможливо. Якби з першого разу цього зробити не вдалося — через навігаційну помилку всередині темпоральних бур, через хибні висновки щодо темпів розвитку квінтянської цивілізації або з будь-якої іншої причини, — експедиції загрожувало фіаско. А це в найкращому випадку означало повернення на Землю з порожніми руками. План цей був ускладнений ще й наміром використати в Аїдовому пеклі ретрохрони — тобто увійти в загальний час усієї Галактики, що плине назад, щоб експедиція могла повернутися до своєї Сонячної системи лише через кільканадцять років після старту, незважаючи на те, що Гарпію відділяли від Землі тисячі парсеків. Щоправда, точна дата повернення була не визначена: за ту частку секунди, впродовж якої корабель перебуватиме в брадихронах чи ретрохронах, віддалений від пресів і жорен гравітації, могли минути роки й роки.
Його розум не міг сприйняти цієї інформації — тут було повно суперечностей і головна з них така: «Евридіка» має завмерти у безчассі над колапсаром, чи, точніше, в часі, інакшому, ніж звичний. Розвідники полетять до Квінти й повернуться назад: це займе понад сімдесят тисяч годин або близько восьми років. Колапсар лише кілька хвилин має коливатися під ударами ґрасера, набуваючи форми то диска, то веретена, — так це видаватиметься далеким спостерігачам. Отож коли розвідники повернуться, вони вже не застануть корабля у колапсаровій пристані. Чорна діра задовго до їхнього повернення знову набере форми нерухомої кулі. Але «Гермес», незважаючи на це, має відшукати головний корабель у темпоральному порту. Як же він зможе це зробити, коли не застане того порту, який з’явиться, щоб одразу зникнути? Як погодити одне з іншим?